І що ж? Після мене він до Кузьми, та й ну припрошувати його, щоб також випив чайку.
Мені стало соромно; я просив ласкавого хазяїна не турбуватися, не витрачатися для слуги, казав, що він і холодної води вип'є; так куди там? Припрошував, переконував і подав йому чашку чаю. Кузьма після першої хотів був маніритися, відмовлявся; так хазяїн став його переконувати, понаносив калачів та й ну заливати Кузьму щедрою рукою! Не випив, а справді з'їв Кузьма дванадцять чашок чаю з калачами і кінець кінцем став відпрошуватися.
Гостинний хазяїн, облишивши його, взявся знову за мене. Запропонував мені розкішний обід; чого тільки там не було! І все це присмачене такими ласками, таким переконуванням! Щохвилини питає, чи не накажу я подати те або друге? Я тільки те й роблю, що погоджуюся; соромився, щоб відмовою не засмутити його запобігливості.
Не тільки мене та Кузьму пригощав нарозхрист хазяїн, він і про візника потурбувався. Коней поставив у стайню, заклав їм сіна та вівса, а сам щохвилини до мене: візник, мовляв, просить того й того, чи накажете дати? Я все дякую та погоджуюся.
Попросивши хазяїна вибачити, я спитав його: чим я можу бути корисний? «Нічим, батеньку! — відповідав він. — Тільки й того, що зробіть ласку, вертаючись назад, заїхати до мене і дозвольте вас так само пригостити».
Я дякував йому й просив, щоб він ішов до інших гостей своїх, котрих галас чути було через стіну. «Пусте! — відповідав він. — Що мені ті гості? З ними обійдеться й так; от коло вас мені треба клопотатися…» — і зненацька спитав, чи не хочу я до лазні піти?
Я б не пішов, та Кузьма мій розпустив губи, як капиці, й став умовляти мене, а хазяїн сам кинувся клопотатися про лазню.
Коли він пішов, Кузьма з подиву знизав плечима й промовив: «Та чи москаль же він? Ой, навряд! Тільки наш буде такий добрий».
— Мабуть, він чув, що я їду, — сказав я, — так і перейняв нас на дорозі, щоб пригостити. Добрий, дуже добрий чоловік!
— Він наче думає, що ми якісь персони, — сказав пихато Кузьма. — А нам що? Може, москалі й справді добрі моди! Отак нам і скрізь буде. Не пропадемо на чужій стороні! — промовив Кузьма, сміючись від щирого серця.
Були ми і в лазні, парилися з усіма примхами, а особливо Кузьма; чого він тільки не витівав! Після лазні — і кільки-то чаю ми випили! Потім здоровенна вечеря. Ми не знали, як упоратися з усім тим.
Я хотів виїжджати раніш, так куди там! Хазяїн запропонував, чи не краще вже нам і пообідати в нього? Соромно було засмутити відмовою, і я зостався. Сніданок і обід кінчилися; я наказав запрягати. Хазяїн прийшов попрощатися; и дякував йому добірними висловами, кінець кінцем, обійняв його, розцілував і знову дякував. Та тільки я хотів вийти з кімнати, як хазяїн, спинивши мене, сказав: «Що ж ви, батечку! А за рахунком?» — і з цими словами подав мені предовжелезний папір, геть увесь списаний.
Не розуміючи, в чому річ, я взяв і думав, що він подав якісь похвальні вірші на честь мою, бо папір списаний був віршувальною манерою, себто неповними рядками, коли ж, придивляючись, читаю: за квартиру… за самовар… за калачі… й пішло — все за… за… за… Я думаю, сотні півтори було отих «за»…
— Що ж се таке, мій любий хазяїне? — спитав я, згортаючи папір, усе ще вважаючи його за нісенітницю.
— Нічого, батечку! — відповідав він, струшуючи головою, щоб зрівняти свої кучері, які спадали йому на лоба. — Нічого. Се манесенький рахуночок, за котрим слід одержати з вашої милості…
— Що одержати? — спитав я, все ще меланхолійно.
— Сімдесят шість карбованців і шістдесят дві копійки, — сказав так само меланхолійно гостинний хазяїн, погладжуючи вже бороду свою.
— Як? За що? — вже скрикнув я.
— А ось, що забрали ваша милість і що в рахунку в акурат записано.
Тремтячими руками я розгорнув рахунок і — о, канальство! — побачив, що все те, чим частував мене й Кузьму гостинний й хазяїн, усе те поставлено в рахунок, і не тільки те, що на нас ужито, а й що для візника та коней: не забуто жодного буханця хліба, ні найменшого віхтя сіна, жодної чашки чаю, жодного прутика з віника, котрим мене з Кузьмою парили в лазні. Се жах!
Признаюсь, від такого пасажу вся моя меланхолія — чи, як батенько покійні називали сю душевну пристрасть, мехліодія, — минулася і замість неї вступив у мене азарт, та такий гарячий, що я взявся кричати на нього, дорікаючи, що я і думки не мав заїхати до нього, не хотів би й знати його, а він мене дуже просив; я, коли б знаття, не з'їв би в нього жодного сухаря, якщо в нього все так дорого продається; що не я, а він сам мені пропонував усе і лазню, котра мені й на думку не спадала, а в рахунку за неї поставлено двадцять п'ять карбованців з копійками. Багато, багато казав я йому, і казав сильно, несподівано розумно й переконливо…