А він мені на відповідь, знай, тільки гладить свою руду бороду і, коли я переводжу дух, торочить: «Станеться… справдиться… Воно, звісно, так… а грошенята, будьте ласкаві… слід заплатити».
— Не дам, не дам і не дам! — кричав я, тупаючи ногами. — Чи так, Кузьмо?
Кузьма стояв, здерев'янівши з подиву, і в роззявленому роті держав кусок пряника, не встигнувши його проковтнути. Треба знати, що сього пряника хазяїн дав йому, а в рахунку таки поставив. Насилу Кузьма розчув, у чому річ і що треба його думки. Проковтнувши мерщій кусок пряника, він також став запевняти, що платити не треба й що ми були в нього як гості.
— А чого мені було б вас частувати? — промовив тим же голосом лукавий хазяїн. — Нащо ви мені потрібні? А коли грошей не заплатите, так я воріт не одімкну й пошлю до господина городничого…
Почувши від нього таке, я опустив руки й замовк, а Кузьма зблід і, перевівши дух, сказав: «Заплатіть уже йому, паничу; цур йому! Ну й почастував нас москаль! Будемо пам'ятати!»
Нічого не вдієш, полічив я всі гроші сповна й ткнув хазяїнові. Він наче переродився: кинувся помагати виносити чемодани, пропонував чогось поїсти, випити на дорогу… Та я все ще сердився, мовчав і квапився виїхати з такого шахрайського кубла. А Кузьма славно втнув йому таку штуку. Сівши на своє місце, він сказав йому: «Слухай ти, москалю, руда бородо! У нас так не роблять. Ви хоч і кажете, що ми хохли та ще й пустомозкі, та тільки ми подорожнього не кривдимо й не грабуємо, як ти, заманивши нас облудою. Ми ще раді подорожнього пригостити, чим бог послав, а хліба святого не продаємо. Зоставайся собі! Слава богу, що я не твоєї, москальської, віри!»
А хазяїн і нічого, все кланяється та прохає: «І наперед просимо таких дорогих гостей!..»
Тьху! Справді, що ми дорогі гості для нього.
Гойдання берлина незабаром заспокоїло кров мою, і я скоро відсердився, хоч і жаль мені було такої сили грошей, на які не тільки до Санкт-Петербурга доїхати, а й півсвіта об'їздити міг би; та не було чого робити, і я не тільки що відсердився, а, глядячи на Кузьму, сміявся, бачачи, що він усе ще сердиться й бурчить щось про себе; звісно, лаяв він нашого старанного хазяїна. А коли я помічав, що він заспокоювався, то я дратував його, кричачи йому у віконце берлина:
— А що, Кузьмо! Почастували нас? — або: — Ну як тобі туляк отой? Га? Кузьмо?
І Кузьма починає його перебатьковувати знову, а я регочу.
Коли проїжджаємо, бувало, через якесь місто, то я й почну кепкувати з Кузьми та й кричу йому: «Дивись, Кузьмо, чи не кличуть нас куди в гості, а то завертай…»
— А щоб вони не діждали! — відповідав завсіди сердито Кузьма. — Тут, видати скрізь москаль такий, як він є. З ним знайся, а камінь за пазухою держи. Стережіться ви їх, а мене вже не підведуть.
Таким побитом ми докотилися до Москви. Ото місто, так місто! Три наші міста Хороли зліпити разом, так ще й не зрівняється. А скільки там цікавого, прикметного! Уявіть собі, що в кількох місцях лежать на лавах, столах тощо хліби, калачі, пироги і всякого-превсякого харчу, і все те за один день розкуплять, з'їдять — ото навдивовижу!
Захоплений такими думками, я проїхав через Москву, не помітивши більше нічого. А втім, місто безладне! Вулиць безліч, а куди котора веде, нічого не розумієш! Бог з нею! Я б занудився в такому місті.
Щодалі ми з Кузьмою від'їжджали від Москви і, виходить, ближче під'їжджали до Санкт-Петербурга, тим частіше питали подорожні про мене в Кузьми: хто я, відкіля їду, чи не везу свою карету на продаж і все отаке. Так Кузьма відбивався від них спритно, на свій манір: «А киш, москалі! Знаємо ми вже вас. Гетьте собі далі!»
Якщо ж траплялося, що мандрівники розпитували про мене в самого мене, тоді я казав їм усе про себе, і багато хто з них цікавився дізнатися про все, до найменших дрібниць, що до мене стосувалося; берлин мій також привертав увагу їхню, і вони радили мені в Санкт-Петербурзі, вивізши його на майдан, запропонувати охочим купити. І я був не від того, аби ціна була путня за сей міцний, спокійний і затишний берлин.
Одного разу, відпочиваючи разом з іншими мандрівниками, я в розмові дізнався, що ми в Петербурзькій губернії. «Виходить, ми недалеко вже й від Санкт-Петербурга», — подумав я, зрадівши, що незабаром не муситиму сидіти цілий день на одному місці, що вже дуже давалося мені взнаки. Я сів собі в берлин і заснув, скоро ми зрушили з місця.