Чи довго ми їхали, не знаю, коли се Кузьма будить мене й кричить: «Приїхали — місто!» — «Що місто, то я бачу, — сказав я, позіхаючи й випростовуючись, — а чи приїхали ми, про се дізнаюся, розпитавши перше, що се за місто».
Слід було гадати, що Горб-Маявецький, вірник мій, упередив, написавши сюди, що я їду, бо всіх, котрі в'їжджали, розпитували, хто й відкіля їде, і коли дійшла черга до мене, то помітно було, що чиновник, котрий спинив усіх під час в'їзду до міста, зрадів, почувши моє ім'я. Посміхнувшись, коли я пояснив що я підпрапоренко, регулярної армії одставний господин капрал, Трохим Миронів син Халявський — він записував, а я тим часом, щоб показати йому, що я бував між людьми й знаю політику, став йому рекомендуватися і просив його прийняти мене в свою атенцію та по-дружньому сказати щиро й одверто, в яке місто мене привезли?
— Здається, і питати нема чого, — сказав чиновник, витріщивши на мене очі, — вас привезли в Петербург.
— От бачите! — скрикнув я, дивуючись і тужно дивлячись на Кузьму. — А мені треба бути в Санкт-Петербурзі.
— Та годі вам, се однаково, — сказав чиновник сквапно, поспішаючи до інших.
— А побожіться, що се однаково: Петербург і Санкт-Петербург?
— Де ви спинитеся? — спитав чиновник з досадою й зовсім не думаючи розвіяти мої сумніви.
— У Івана Йвановича, — відповідав я спокійно, щоб він помітив, що і я на грубощі можу відповідати грубощами.
— В якій частині, в чиєму будинку? — вже гримнув чиновник.
— В його ж будинку і спинимося. Він знайомий моєму Іванові Опанасовичу.
— Де будинок його? Мені се треба знати.
— Так би ви й сказали, — відповідав я. — Ось записка… ось. Де вона?.. Кузьмо! А де записка про будинок?.. Чи не її тебе вона?..
— А ви, мабуть, загубили? — відповідав суворо Кузьма.
— Не загубив, а розірвав разом з рахунком туляка… пам'ятаєш?
— Еге! Шукайте вітра в полі!
— Набридли ви мені тут з своїм… хто се, слуга ваш, чи що? — спитав чиновник.
— Ні, се мій лакей, Кузьма, — сказав я.
— Ну, рушайте ж собі швидше до міста. Про таких молодців-диваків незабаром усі дізнаються.
— Авжеж дізнаються, — сказав я, сів у берлин і в'їхав до міста…
Отже, се таки місто Санкт-Петербург, що в календарі позначене під назвою «столиця». Я в'їжджаю в нього, а мої однолітки, товариші, приятелі й сусіди не знають навіть, де і є се місто, а я не тільки знаю, а й бачу його, й в'їжджаю до нього. «А яке ж місто?» — будуть у мене розпитувати, коли я повернуся з вояжу. І я взявся оглядати місто, щоб зробити свої зауваження.
Не бачивши нікого поважнішого й ученішого, як доміне Галушкинський, я вважав, що він від усіх поважніший і вченіший; та, побачивши реверендисима начальника училища, я побачив, що він цяця, а доміне Галушкинський проти нього — тьху! Так і Петербург проти інших міст. Щиро скажу, я такого міста від самого Хорола не бачив. Ось моя думка про Петербург, так і я тепер уже називав його, коли дізнався, що се однаково.
— А де ж ви спинитеся, барин? — спитав візник, спинившись серед вулиці.
— У Івана Йвановича, — сказав я спокійно, розглядаючи у вікно берлина чудові будинки на вулиці.
— Та в якого саме? Тут їх не одна тисяча.
— Ну, коли не знаєш, спитай: де будинок Івана Йвановича, приятеля мого Івана Опанасовича?
— Ні, барин! — сказав візник. — Вже я розпитувати не піду від коней, а нехай ваш хохол ходить по дворах та дізнається. Мені не хочеться, щоб мене за дурня брали, та ще де? В Пітері.
Пішов Кузьма, питав усіх стрічних, навідувався по дворах — нема Івана Йвановича. Вся біда від того сталася, що я набув те місце, де його будинок, і як його фамілія, а записку спересердя розірвав. Обійшов Кузьма декілька вулиць; є будинки, і ні одного Івана Йвановича, а все такі Івани Йвановичі, що не знають жодного Івана Опанасовича. Що тут діяти? А вже ніч надворі. Візник, побачивши, що не відшукаємо скоро, кого нам треба, сказав, що він нас повезе, куди сам знає.
— А куди ж се? — спитав Кузьма. — Може, до якогось туляка? — В понятті Кузьми туляк і шахрай було однакове: так вразив його случай у Тулі.
— Ні, — сказав візник, — повезу вас у «Лондон».
— Куди нам в отаку далечінь? — скрикнув я, бачачи, що вже смеркалося, бо знав, по складаних ножичках, що написаний на них Лондон — місто чуже й не в нашій державі: так чи можна ж пускатися до нього проти ночі?
— Та ні, барине. Там трактир прехороший, туди всі господа в'їжджають, — сказав візник і, не слухаючи моїх розпитувань, поїхав, куди хотів.