Увесь час, поки ми їхали, я міркував: «Сих людей не збагнеш: у них Санкт-Петербург і Петербург — одне й те ж; трактир і місто Лондон — теж однаково. Чи не там, може, й ножички роблять?..»
А Кузьма, йдучи пішки поряд берлину, заглядаючи у вікно, все торочив мені: «Бережіться, паничу, найбільше від усього, щоб у сьому місті не попасти в руки туляка».
— Не бійся, Кузьмо! Не на таких наскочили. Кінець кінцем дотарабанилися ми й до «Лондона». Ну що ж? Будинок як і всякий інший будинок. Дали нам кімнату; сказали, скільки за неї на добу, почім обід, вечеря, вино та все, все, навіть воду поставлено було в ціні. «Хитре місто! Любить гроші!» — сказав я Кузьмі; і він мені відповідав: «Чи ти ба!»
— Наперед кажуть, що нічого дурно не дають, а все за гроші, — сказав я. — Хитре, хитре місто: любить гроші!
Зате ж і обід нам дали — такий смачний, що язика з ним проковтнути можна! Досить вам сказати, що я й Кузьма не могли всього з'їсти. Хоч-не-хоч, а зайве платиш, бо багато всього.
Одпочивши добряче, я, вбравшись пристойніше, наказав найняти коні в мій берлин і поїхав оглядати місто. Я зміркував, що треба надивитися на все, а потім уже, відшукавши мого Горба-Маявецького, взятися за справи. Я наказав знайти такого візника, котрий би знав усі вулиці й повозив би мене по них. Кузьма став позад берлина в новій куртці з синього фабричного сукна з великими білими ґудзиками; шаровари білі, з фландського полотна, широкі, й сам Кузьма червоним поясом підперезався. На голові шапка-бирка, висока, сіра, з червоним верхом; вуса довгі, грубі; на голові волосся підстрижене кружальцем. Кузьма бачив отак убраних лакеїв у одного поміщика поблизу Переяслава, і йому дуже подобалося, а тому й собі замовив усе таке ж саме. Тепер він у сьому вбранні трясся за берлином, де сидів я, так само вичепурений. Я забув вам сказати, що в той час у наших місцях усе вже з козацького перебралося в німецьке, а тому й на мені був німецький, цегляного кольору, каптан, з двадцятьма чотирма ґудзиками; на кожному з них була намальована красуня, кожна осібно чарівна й кожна — чудо краси. О! Я таки зміркував, що їду до столиці. Вбравшись отак чепурно, я поїхав, розвалившись у моєму берлині. Берлин же мій був чудовий і зроблено його, з нагоди матінчиного одруження, в Батурині за фасоном старовинного берлина його ясновельможності пана гетьмана; і оздоблення було чудове, з золоченими скрізь шишечками, коронками тощо, правда, вже позатираними; та видати, що се була річ. Так ось, без сорома казка: під час мого перебування в Петербурзі я і подібного чогось до мого берлину нічого не бачив. Не знаю, після мого від'їзду, може, й з'явилися, сперечатись не хочу. Не дивина, коли хто й наслідуватиме мене!
Не можу промовчати, як миттю все місто дізналося про мій приїзд. Або чиновник, що записав приїзд мій, оповістив жителів, або ті, що бачили, коли я в'їздив, дізналися про моє перебування — тільки все місто посунуло до мене. Прийшли перукмахери стригти, розчісувати мене; пропонували модні перуки з пуклями, вержетами, приплетеними косами; цирульники пропонували свою вправність голити, кравці — шити одяг; шевці принесли чоботи; понаносили продуктів на продаж: вакси, різного мила, пахощів усяких, шуб, дощовиків, годинників, книжок, олівців, нот і… ото сміху було!.. вставних зубів, запевняючи мене, що сі зуби дуже легко вставити і ніхто не відрізнить їх від справжніх; що тут, у Санкт-Петербурзі, рідко в кого є власні зуби, а все фальшиві, подібно до того, як і волосся на головах… «Чудне місто! — подумав я. — Як його уважніше роздивитись, так, може, й багато фальшивого знайдеш…» Ніде правди діти: псі майстри, які були в місті, всі прийшли прислужитися мені, прочувши, — так казали вони всі, приходячи, — про мій смак, що я знаюся на прекрасному й люблю вишукано вбиратися. Відкіля вони про се дізналися?
Навіть таємні домашні — справи мої були в Санкт-Петербурзі більше відомі, ніж у нашому Хоролі. Дома ще мені траплялося іноді подати бідному яку-небудь дрібничку. Ну що ж? І се було відомо в Санкт-Петербурзі. Не встиг я, приїхавши, розташуватися, як прийшла вдова преубога з п'ятьма діточками, одне одного менше. В листі, що вона подала, вдова пише: «Високородний господин! (Он воно як слід нас величати!) Дізнавшись про славлену скрізь доброчинність вашу (дивно, як скрізь мене знають!), я поспішила вдатися до вашого співчутливого серця й пояснити свою біду…» Тут і пояснила «всякі нещастя», що спіткали її, бідну, з сирітками… Та я, не дочитавши, полегшив її злигодні: плакав сам, утер сльози їй. І малятка пішли задоволені мною…
За нею прийшла дівчина. В листі своєму до мене (звісно, вона давно дожидала мене, бо лист був геть потертий і замусолений) вона описувала, що в неї тече кров високоблагородна; що один лиходій позбавив її всього; що вона має тепер людину, котра, незважаючи ні на що, хоче взяти її, та дівчина не має нічого й просидь мене, як особу, відому своєю добродійністю в усіх кінцях світу (бач як! Вселенна знає про мене!), допомогти їй, забезпечивши приданим… І вона не каялася, що вдалася до мене…