Ранок я провів, милуючись річкою, і до обіду не сходив з місця. Милуюсь і не намилуюся! Мене захоплювала одна думка: а що, якби така річка та в нас у Хоролі? Скільки б добра з неї можна було зробити? Млини чудові, ґуральні прехороші! А тут вона марно тече.
Признаюся, театри мене захопили, і я пішов туди раніше. Я вже все знав: увійшов бадьоро й сміливо, вклонився привітно на всі сторони, до верхніх і нижніх дам, знавши, що все то були особи. І що ж? Повірите? — а будь я гунстват, якщо брешу! хоч би хто-небудь кивнув хоч трохи головою або зробив подригуса ногою! А щоб ото сказати: «Здорові, мовляв, були, ласкаво, мовляв, просимо!» — так про це ніхто й не подумав. Ото місто! От вона, та столиця! Ось де вся політика мала б бути! О, хай би подивилися вони, я вже не кажу про Хорол, а їдьте навіть у Кобеляки… так що ж думаєте — отак нічого? Насухо вас приймуть? Ні, батеньку! Там замучать вас ласками й набриднуть вам привітаннями, однаково чи знають вони вас, чи не знають. Таж воно різниця: Петербург і Кобеляки!
Облишивши все, я сів, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на що, й, за порадою вчорашнього приятеля, що казав мені нічим не цікавитись і нічого не слухати, окрім акторників, я так і зробив. Хоч як ревіла музика, хоч як напинав на престрашному басі якийсь штукар, та я і не глянув на них, і хоч смішно було, просто несила дивитися на сю потвору-баса і як штукар у рукавичці підохочував його ревти, та я одвернувся від нього в інший бік і зберігав свою пасію.
Проте почався вже й театр. Ото театр так театр, — я вам скажу! Сього разу я не був йолопом, як учора; я, за порадою мого приятеля, дивився й цікавився тільки тим, за що гроші заплатив, себто театром; і, правду кажучи, було чим цікавитися й нареготатися.
Се був не просто театр, а історія: не вмію вам сказати, чи вигадана вона, чи справжня. А тільки вийшла до нас перед очі сама Дідона… Ху! Жінка прегарна, огрядна! Та й прикраси ж на ній, чудо! Ся жінка візьми та й розкажи всім, при всіх, що вона закохана, — як то кажуть, по саму зав'язку, — в якогось Енея; він, звісно, сказати б, молодець, та не більше, як прудиус, так собі, жевжик; і я запримітив, що він… так ото, а не те, щоб женитися. А надарма. І я, і всякий порадив би йому: одно те, що на ній прикрас і багательства всякого стільки, що було б чим вік прожити. Так ні ж! Треба, бачите, йому кудись поїхати. Може, була інша пані-добродійка, ну, тоді можна вибачити. І треба ж як на те, щоб у сю жінку, Дідону, не знаю далі, як звали її, та закохався… ну просто потвора! Мурза! Арап! Та ще як закохався? Так на ніж і лізе! Як ото почне він розписувати свої люті пристрасті отут при всіх, при нас… Так я і качаюся від сміху!.. Не видержить ніхто, так смішно вдавали, себто комедію пускали, або, як слід казати, «виставляли». Бачите, я попервах думав, що се йде в натурі, себто по-справжньому, та отак і сприймав, і пожурився трохи, як Дідона у вогонь кинулася. Ну, думаю, пропала душа, попалася вівця чортові в зуби. Та ба! Як кінчився п'ятий театр, тут усі й закричали: «Дідону, Дідону», — щоб, мовляв, вийшла показати — чи ціла вона, чи не обгоріла? Вона й вийшла, як ніде нічого, і вбрання не зім'яте.
Отут я і утнув штуку, котра дуже всіх потішила. Бачите, вчорашній приятель сказав, що буде театр: Дідона і опера. Ось я бачу й чую, що сю жінку зовуть Дідоною, а тут є ще й друга при ній, щось прощебече, як канареечка, та й сховається додому. Я й подумав, що се «опера». А дівчинка — справжнє канальство: біла, рум'яна… ну, одне слово, сподобалася мені. Як тільки вона вийде до нас, я сам як не свій. Грішне діло й минуле воно, а признаюся: мені здалося, що вона глянула на мене, та так — бестія! — морально, що я ніяк не видержав, підморгнув їй, не дуже, а так, делікатно, трошки вклонившись. Не знаю, чи примітила вона, та тільки вже не виходила. Почувши охоту й палке бажання хоч раз глянути на неї, я, коли одтрактували Дідону, явивши їй шану, одплескавши тріумфально в долоні, я тут, дізнавшись про спосіб викликати й свій об'єкт, закричав як ошпарений:
— Оперо, Оперо! Вийди ж, Оперо, хоч на часинку!
Я ж бо думав, що ім'я їй Опера, за словами приятеля мого.
Сміхи, вигуки, регіт не дали мені закричати ще дужче. Всі обернулися до мене, обступили, розпитують, хто я, як я, чого кричав, і про все хочуть знати. Натурально, мені таїтися не було чого, а особливо тому, що вони цікаво хочуть усе знати. Я й розпустився перед ними, й відкрив їм усе, що було на душі та за душею. Не хвалячись скажу: всі були захоплені й не могли наслухатись мене; посадили мене декотрі між себе й щиро заприятелювали зо мною. Розтлумачили мені, що опера се не жінка й не дівчина, а так, показ один, вигляд, — не знаю, як ясніше сказати, — і що ось зараз будуть перед нами пускати й оперу.