Але думка, яка мене тривожила, поки я пробирався крізь обідні юрми копенгагенців, пов'язувалася не з трійцею моїх колег-спостерігачів, а з тією обставиною, що сьогодні вівторок. Вівторок, а це значить, що людина у сірому картатому кашкеті й дорожньою сумкою САС чекатиме на мене біля входу в «Тіволі» рівно о сьомій вечора.
Кажуть, що сім — погане число, що вівторок також поганий день, і коли судити з сьогоднішнього становища, цей висновок не такий вже далекий від істини. Непомітна перевірка, здійснена мною, поки я йшов по Вестерброгаде, впевнила, що за мною все ще стежать. 1 нема підстав сподіватися, що до вечора це припиниться, але все ж зустріч перед «Тіволі» мусить відбутися хоч би для того — як не для іншого, — щоб у Центрі знали, що Еміль Боєв справді там, куди його відрядили, хоча й у стані повної бездіяльності.
Я звернув з Вестерброгаде праворуч, і за кілька кроків мій погляд помітив щось знайоме. Добре знайоме, коли вважати, що лише тиждень тому я сам спостерігав цю панораму Золотих Пісків, і то не на афіші. Афіша висіла у невеличкій вітрині, над якою виблискувала табличка: «Балкантурист», а в глибині приміщення двоє чоловіків сиділи в кріслах і розмовляли, а якась дівчина працювала за невеличким письмовим столом. Чоловіки напевно болгари, а дівчина — на сто відсотків болгарка, судячи з рис її обличчя, хоч у таких випадках ніколи не можеш бути певен.
«То й що, навіть коли й болгари», — думав я, поминаючи вітрину, не уповільнюючи крок. А у вухах прозвучав знайомий спокійний голос генерала: «Жодних контактів, ні за яких обставин…»
Знову звернув праворуч у першу ж вулицю й простував далі як звичайний турист, що знайомиться з містом. Чоловік, який стежить за мною, теж удає перехожого. Досвід, однак, привчив мене не тільки швидко розпізнавати таких суб'єктів, але й розгадувати їхні наміри. Природно, робота шпига — вистежувати, але й цю роботу можна виконувати у сто різних способів, а від способу, у який вона здійснюється, неважко встановити, чи стеження це «про всяк випадок», чи з точно визначеною метою; навіть те, чи тебе сприймають як посереднього противника, чи противника першої величини, і, нарешті, стежить за тобою поліція чи хтось інший.
Виходжу до Ратуші й завертаю в перше ж кафе випити кави. О цій порі за столиками не людно, і я вибираю зручне місце на осонні, тоді як моя тінь притулилася в затінку, подалі від протягів і моїх поглядів.
Попиваючи каву й аналізуючи поведінку мого шпига, я дедалі більше впевнювався, що стеження ведеться за рахунок казни його величності короля Данії. Сьогоднішній мій супутник — вже шостий за три дні, не рахуючи його колег на колесах, і всі вони — моторизовані чи піші — роблять свою справу на один копил, не дуже прикриваючись, але й без нахабства. Я, звичайно, не примхливий і не маю особливих прихильностей До національностей моїх шпигів, однак волію, щоб у даний момент за мною стежили датчани, а не американці.
Розраховуюсь за каву й знову починаю безцільно вештатись, хоча чудово знаю, що всі порядні люди у цей час за обідніми столами. Після вчорашньої пиятики я не відчував ніякого апетиту, а щодо вештання, то воно хоч і безцільне, але немарне. Треба уміти заживати користі навіть з дрібниць. Тому вмикаю свою майже автоматичну звичку запам'ятовувати навколишню обстановку, віддаючи сентиментальну перевагу пасажам і підземним переходам, прохідним дворам, автобусним зупинкам і зупинкам таксі, загальним і службовим входам великих магазинів, затіненим чи найбільш пожвавленим місцям, ритму дії світлофорів тощо.
Не маю й найменшого уявлення, чи все це ще знадобиться мені, й навіть хочу вірити, що ні, але не зашкодить накопичити якомога більше таких вражень, бо коли певної миті якесь із них насправді мені знадобиться, тоді буде надто пізно поповнювати свої знання.
Серед пам'яток вищезгаданого типу фігурує й крамничка з сигаретами і газетами неподалік од парку «Тіволі». За п'ять хвилин до сьомої того ж дня купую в крамничці останній номер «Таймса» і продовжую свою путь. Черговий шпиг тримається за традиційних метрів п'ятдесят, і саме тому я виявив таку честь старому й нудному «Таймсу». Мій прихід на зустріч із газетою мав означати: «За мною стежать». А коли заголовок газети обернено до парку, мовчазна репліка збільшується ще на одне речення: «Нічого для вас не маю».
Годинник на Ратуші гучно й урочисто відбиває сім ударів, коли я разом з юрмою туристів та місцевих роззяв проходжу повз «Тіволі». Чоловік у кашкеті з сумкою в руці на своєму місці. На змиг ока обмінюємося поглядами, і по тому, як він тримав сумку, я зрозумів, що й зв'язківець не має для мене повідомлень.