Знову запала пауза. Потім почувся голос Анни, тихий і якийсь зовсім інший:
— Карло, мені страшно…
— Чого тобі страшно? Що ти накоїла?
— Нічого не накоїла. Але ці дні біля мене крутився один тип… Я, звісно, його одшивала, але він все упадав…
— Що за тип?
— Якийсь бельгієць… Назвався торговцем… Упадав і розпитував про тебе… Я, звісно…
— Як звуть того торговця? Де живе? — грубо перебив її Моранді.
Я не став чекати відповіді. Був саме час поцікавитися, куди ведуть ці чорні сходи.
________Якщо песиміст — це людина, яка завжди чекає найгіршого, я повністю підпадаю під цю категорію. Незважаючи на ідилічний розвиток взаємин з Анною, я ще напередодні розрахувався в готелі, а речі переніс до камери схову на вокзалі. Отже, єдине, що мені зараз лишалося зробити, — податися на вокзал і сісти в перший-ліпший поїзд, який вирушатиме на захід.
За годину я вже куняв у порожньому купе, заколисаний ритмом коліс і рівним погойдуванням ресор. Куняв, і прокидався, і знову засинав, то намагався зібрати думки докупи, то знову розганяв їх, бо в цей момент уже нічого не можна було виправити і нічого більше не можна було вдіяти. Втрата важливого сліду завжди неприємна. Та коли цей слід єдиний, неприємність називається катастрофою.
Потрібно обміркувати все спочатку. Тільки не зараз. Завтра або ще пізніше, але треба буде обов'язково все обміркувати. Щоб знайти вихід. Щоб змінити місце проживання. Щоб змінити особу. А може, й голову.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Генерал сидів у чорному шкіряному кріслі якраз навпроти мене. Обіч розмістилися полковник і мій шеф. Погляди усіх трьох зосередилися на моєму обличчі. І ці погляди разом із тривалим мовчанням дедалі більше пригнічували мене.
— Гаразд, — сказав нарешті генерал, неначе урвавши якісь свої думки. — Як ти сам оцінюєш свою роботу?
— Оцінка ясна, — відповів я. — Оцінка цілком негативна. Але я включився у гру тоді, коли операцію було скомпрометовано, і нічого не можна вдіяти, крім того, що зробив я.
— Хочеш сказати, що, коли б довелося робити все спочатку ти починав би за тим же планом? — запитав генерал.
Ми замовкли. Генерал глянув на мого шефа. Той незручно засовався на своєму стільці і зауважив:
— Ти діяв у той самий спосіб, що й Ангелов. Ти повторив його помилку.
— А як треба було діяти?
— Чекати. Ще чекати.
«Чекати? Чого? Другого пришестя?» — подумав я роздратовано, але нічого не сказав.
Генерал глянув на полковника, який, схиливши голову, тихо барабанив обкуреними пальцями по червоному сукні столика.
— У тій ситуації, яка виникла після провалу, я особисто схвалюю спробу Боєва встановити зв'язок з Анною Ферарі, — заговорив полковник.
Вступ вселяв надію. Але тільки тому, хто не знав полковника. Саме в цей момент він підняв свій прокурений вказівний палець і спрямував мені в груди.
— Навіщо було розпитувати про Моранді?
— Як це «навіщо»? — не стримався я.
— Отак: навіщо? Аби довідатися про те, що ти й так знав? Чи для того, щоб провалити зв'язок?
Я промовчав.
— По-друге. Навіщо оті дилетантські вправи з електричним дзвоником?
— Навіть з найдосконалішою апаратурою я не почув би більше, ніж за допомогою дзвоника, — пробурмотів я.
— Правильно. Але тільки один раз.
Він замовк, неначе даючи мені можливість збагнути, куди цілить, а тоді провадив далі:
— Ти мусив будувати цей зв'язок спокійно, не кваплячись, уникаючи всього, що могло б викликати підозру. Будувати його з думкою про завтра. Добре окопатися. Забезпечити надійний та ефективний спосіб підслухування. У продажу таких приладів скільки завгодно. І — чекати!
Всі мені говорять одне: «Чекати!» Неначе я сам не знаю цього краще за них. Виходить, одначе, що я знаю це недостатньо.
— Ну, а тепер? — подивився мені просто в вічі генерал.
— Мені потрібна нова легенда. Номер три.
— Ти знаєш, Боєв, яких зусиль вимагає створення кожної легенди, — м'яко сказав генерал.
І в цій репліці зібрано все: оцінка моєї дотеперішньої роботи, засмученість провалом, попередження на майбутнє.
Він замовк, ніби міркував про щось стороннє, потім «підвівся:
— Гаразд. Легенда номер три…
Я рвучко відкинув ковдру і скочив на підлогу. Потім зробив кілька різких рухів, щоб остаточно прокинутися. П'ять секунд гімнастики. Потім пішов у ванну і став під душ. А тоді оця марудна робота — гоління.
Сцена в кабінеті генерала відтворена цілком з моїх давніх спогадів і уявлень. Але я не маю сумніву, що, коли б вона відбулась насправді, стала б для мене ще важчою. З більшою кількістю значно неприємніших запитань. З гострішими характеристиками. Що вдієш, я все це заслужив.