Може, це дурість — купувати ціле підприємство заради зв'язку з якимось Моранді. Але речі виглядають в іншому світлі, коли згадати, що через того Моранді загинуло двоє людей.
У відомостях, одержаних від Анни, серед уже знаних і незначущих речей, звертав на себе увагу один елемент: шпигунські завдання Моранді були пов'язані з його службовими справами. Відрядження плюс шпигунство. Що для мене звучить так: «Зодіак» плюс ЦРУ. І навіть не самий «Зодіак», а хтось високопоставлений у «Зодіаку».
Приказка твердить, що ніч — гарний порадник. Тому я не дуже здивувався, коли на третій день уранці подзвонив пан Рішар і запитав, чи не маю я бажання завітати в «Хронос». Того ж дня на обіді, після тригодинних словесних вивержень, вимахувань руками та гарячкової біганини по кабінету, власник підприємства здав позиції. Капітуляцію було відсвятковано в ресторані «Три бочки», але переможений дістав дуже мало втіхи від бенкету, бо весь час жував не вишукані страви, а нескінченні фрази про явні й приховані достоїнства незрівнянного «Хроносу».
Я слухав його терпляче і, сказати б, уважно, оскільки й надалі тонкощі виробництва будуть мені потрібні. Згодом, коли подали каву, я скористався слушним моментом і урвав промовця:
— Запам'ятайте свою думку… А я хочу висловити одну пропозицію, яка щойно виникла в мене, — чи не погодилися б ви взяти на себе керівництво «Хроносом» як директор? Хочу сказати, доки не візьметесь до якоїсь нової справи.
— Ніколи більше і не подумаю про нові справи, — нервово заперечив Рішар, мало не перекинувши келиха. — Не маю наміру змагатися з тими бандами гангстерів…
Гангстеризм був однією з улюблених його тем, тож я поспішив випередити філіппіку проти злочинного світу:
— Тоді?
— Приймаю, — різко відказав Рішар. — Після купівлі «Хроносу» це ваша друга розумна ідея. Бо — вибачте, друже, — бо, коли підприємство залишиться під вашим керівництвом, я вже бачу його загибель. Не думайте, що як ви з дитинства носите ручний годинник, то можете вважати себе асом годинникарства.
Не носив я з дитинства ручного годинника. Принагідно скажу, що перший мій годинник датується днем моєї першої платні. То був здоровенний будильник з картонним циферблатом і хрипким дзвінком, який нагадував дзижчання бормашини. Але, попри цю деталь, міркування Рішара були небезпідставні.
На прощання новий директор звірився мені своїм неприязним тоном:
— Ви завдали мені найвідчутнішого удару, коли спокушали мене думкою, що я зможу показати носа акулам. Саме заради того, щоб показати носа акулам, я лишився в «Хроносі». І таки покажу їм, повірте.
Хотілося повірити йому, але я не насмілився. У цьому світі акул сардині рідко вдається уникнути ролі закуски. Але про такі речі не говорять уголос. Надто ж у присутності сардини.
________Отже, я вже маю директора, тепер треба знайти і секретарку. Власникові підприємства не личить самому дзвонити по телефону й умовлятися про зустрічі. Не кажучи про те, що, коли б довелося настукати французькою мовою ділового листа, мене просто послали б до біса. А зараз мені потрібна одна-єдина зустріч з директором «Зодіаку», тому я вирішив залучити на роль секретарки — за скромну винагороду готівкою — телефоністку з готелю.
— Пан комерційний директор може прийняти вас завтра між дванадцятою і першою, — повідомила телефоністка.
Хоч я і невіглас, вираз «між дванадцятою і першою» достатньо ясний, щоб притамувати мою радість. Очевидно, це прийомна година, коли директор допускає у своє святилище і сліпого, і кривого. Іншими словами, нуль уваги до власника «Хроносу», майбутньої гордості всіх п'яти континентів.
Я таки мав рацію. Коли наступного дня потрапив до чекальні комерційного директора, там уже було багато людей. Неголосно назвав секретарці своє прізвище, бо замовлені напередодні візитні картки ще не були готові. Секретарка кивнула і запропонувала сісти. Я закурив сигарету і став роздивлятися присутніх. Нічого гідного уваги, якщо не рахувати сусідки зліва. Зліва — це добре. Ближче до серця.
Жінка помітила, що я розглядаю її, такі речі помічають усі жінки, але демонстративно втупила очі в журнал про кіно, який допомагав їй марнувати час.
Стіл секретарки стояв між двох дверей, за якими, коли вірити табличкам, були кабінети директора та його заступника. Час од часу з дверей хтось виходив, після того дзвонив телефон, секретарка вислуховувала розпорядження, машинально проказувала «так, зрозуміло» і називала ім'я чергового щасливця. Аудієнції проходили, загалом кажучи, енергійно, тож до першої години в чекальні лишилося тільки двоє — я і моя сусідка.