— Не сподівайтеся, а будьте певні. Перша перевага від співробітництва зі мною полягатиме в тому, що ви не постарієте передчасно від перевантаження. Зараз, наприклад, можете бути вільною. Тільки лишіть свій телефон. Якщо раптом ви будете потрібні мені, я задзвоню вранці до десятої.
Вона встала, зрозумівши, що її робочий день закінчено і я помахав на прощання, не проводжаючи її. Тільки цього ще мені бракувало — проводжати власну секретарку.
Наступні дні минули в різносторонній діяльності: кілька відвідувань «Хроносу» і отого божевільного чоловіка, мого директора; два візити до нотаріуса задля остаточного оформлення операції; вечір, змарнований у бібліотеці за самоосвітою, не рахуючи годин, присвячених роздумам і вештанню вулицями. Женева загалом гарне місто, з однією тільки особливістю, яку можна однаково вважати і перевагою, і недоліком: і тут забагато води, але, на відміну од Венеції, тутешня вся зібрана в одному місці — в Женевському озері. Це змушує тебе по десять разів на день мандрувати туди-сюди по тих довжелезних мостах, які наштовхують на думку про вигоди автомобільного транспорту. Але річ у тім, що зараз мені зовсім ніколи займатися машиною. Мені вистачає клопоту і з моєю секретаркою. Справді, зараз вона не потрібна мені, то я її й не турбую. Зате мене вона непокоїть.
Не кажучи про звабливі форми, образ Едіт переслідує мене і через деякі інші особливості. Наприклад, через звичку дивитися тобі просто в вічі й брехати, не зморгнувши оком. Сумніви щодо її поведінки виникли в мене вже з перших годин нашого знайомства і відтоді невпинно посилювалися.
Крім безневинної на перший погляд брехні щодо зустрічі з «подругою», Едіт увесь час підносила мені й серйозніші. Ці побрехеньки, втім, легко пояснити, якщо прийняти певну гіпотезу про характер та роль моєї секретарки. Оскільки ж, як висловлюється мій шеф, у нашому ремеслі важать не фантазії, а проникливий аналіз фактів, я відтепер уникаю гіпотез, але не без того, щоб мати їх на увазі.
Інше, що я маю на увазі, — це розклад поїздів. Попри моє карколомне піднесення щаблями суспільної ієрархії, я змушений знову виконувати ту примітивну роботу — стовбичити на перонах і спостерігати за поїздами. На щастя, цього разу мені не загрожує принаймні пообідня спека, оскільки об'єктом мого спостереження є нічний поїзд, узгоджений з прямим Венеція — Лозанна. Моє нічне чергування має й іншу перевагу — воно відкрило можливість ліквідувати деякі прогалини в моєму естетичному вихованні, головним чином у галузі кіномистецтва. Вечірні сеанси кінчаються за півгодини до прибуття потрібного мені поїзда і є зручною й непомітною формою марнування часу, тож протягом трьох тижнів мені вдалося переглянути зо два десятки шедеврів, поміж яких і цілу серію «шпигунських». Але мушу зізнатися, що саме шпигунські викликали в мене найбільший подив, бо хоча, на думку мого шефа, я трохи й схильний до фантазування, але ж і фантазування мусить мати якісь межі.
Тими двома десятками шедеврів цикл моєї кіноосвіти завершився. Одного вечора, вийшовши після фільму «Небезпечна зустріч», я мало не зіткнувся на вокзалі з Моранді. Коротун крокував швидко і, як завжди, набундючено в своєму кумедному капелюсі, зсунутому на потилицю. Цей чоловік, певно, досить-таки лисий, коли завжди потребує капелюха, а якщо не лисий, то неодмінно полисіє через те, що цілу добу носить його.
Переслідування тривало три хвилини. Моранді лише перетнув привокзальний майдан, звернув на Рю-де-Альп й увійшов до готелю «Термінюс».
________Я постукав, чемно почекав. На запрошення «ввійдіть» раптово відчинив двері. Я вгадав. Цей чоловік справді лисий, як коліно.
Моранді спершу здивовано подивився на мене, припускаючи, що я просто помилився. Але коли я зачинив двері й навіть повернув ключа, подив його змінився на переляк з домішкою гніву.
— Хто ви такий, навіщо замкнули? — запитав лисий своєю рідною мовою.
— Майте терпіння, — відказую по-французьки, аби нагадати, що він не в Італії. — І тихше — Мені байдуже, але цього вимагають ваші інтереси.
Я поклав ключа в кишеню й влаштувавсь у кріслі, підсунувши до себе телефонний апарат, щоб був під рукою.
— Що ви собі дозволяєте? — знову заволав чоловік, цього разу вже по-французьки.
— Тихо! — зупинив я його. — І без нервів. Я говоритиму недовго. Йдеться про вашу роботу. Маю на увазі шпигунство.
Моранді зрозумів, що грати в афектацію безглуздо, й опустився на свій стілець. Напіврозтулені вуста й тоненькі вусики надавали його обличчю виразу дурного переляку. Лисі часом полюбляють заводити вусики, аби показати, що не зовсім позбавлені того природного багатства — волосся.