«Почекати? Та я ж фахівець із чекання», — слід було б відповісти, однак я сказав:
— Звичайно. Можу залишити вам телефон.
— Гаразд. Під час наступної зустрічі оформимо й угоду.
Я вдав, що зволікання не дуже мене тішить, але змовчав, як того вимагає пристойність. І ми попрощалися з короткими вишкіреними усмішками після того, як Бауер на мить вручив мені уламок дерева, що правив йому за руку.
Едіт не без прикрості сприйняла звістку про те, що нам потрібно ще кілька днів затриматися в Мюнхені. Досі вона не виходила з кімнати, якщо не рахувати візитів до ресторану в готелі, — посилалася то на застуду, то на головний біль, то на втому чи щось інше. Зараз вона мені зовсім не потрібна, і я полишив її займатися своїми хворобами, а сам подався вивчати міські цікавості, переважно ті, які мають над кухлями густу піну.
Минув тиждень, поки нарешті одного ранку зателефонували від Бауера, мене запрошували на очікувану зустріч.
— Шкодую, що забрав у вас стільки часу, — сказав замість привітання Бауер, — але, сподіваюсь, це було немарно. Маю відомості, що угода із «Зодіаком» може здійснитися, й невідкладно. Наша маленька угода також готова.
Він подав мені примірник умови, і я, як і годиться тверезо недовірливому аферистові, уважно прочитав її. Усе гаразд.
Бауер узяв мій примірник, однак замість приступити до ритуалу підписування, поклав на нього свою дерев'яну долоню і втупив у мене незворушний погляд.
— Є одна остання подробиця…
«Аби тільки не з тих, які все згублять», — подумав я.
— Договір, як і угода із «Зодіаком», може бути здійснений і принести вам великі гроші, а може і залишитися тільки красивою ілюзією. Все залежить од вас.
— Тобто?
— Ви, певно, розумієте, що обидві умови вигідні головним чином вам, а не моїй фірмі. Це певний вид послуга, яку ми вам надаємо. Тож, як розумна людина, ви мусите знати, що за послуги віддячують послугами.
— А саме?
— Конкретно для моєї фірми ви не можете бути особливо корисним. Одначе завдяки певному збігові обставин, крім фірми, я представляю ще один інститут. І саме цьому інститутові ви б і могли прислужитися. Мабуть, здогадуєтесь, що йдеться про розвідку.
Він замовк і допитливо подивився на мене.
Мій удаваний подив був ані надто сильний, ані вельми невиразний. Саме настільки, наскільки може здивуватися необізнана, але позбавлена надмірної делікатності людина.
— Здається, я зрозумів, — одказую, витримавши погляд Бауера. — Тільки, як ви знаєте, в мене зовсім інший фах і мені неясно, в який спосіб я можу бути корисний вашому… інститутові.
— Це вам стане ясно, коли ми домовимось у принципі. Щодо спеціалізації, про те не турбуйтесь. Розвідники зовсім не якась особлива раса. Це можуть бути й торговці, як ви, й лікарі, й адвокати, і вчені, і взагалі кожен звичайний громадянин.
— Слухайте, пане Бауер, — сказав я, засовавшись у своєму кріслі. — Чи не може послуга, про яку йдеться, бути трохи банальнішою? Певні комісійні чи процент для вас, адже ви розумієте, я не хочу встрявати у справи, на яких не знаюся, та ще тоді, коли мої власні справи зовсім не такі блискучі.
— Ваші справи можуть піти блискуче тільки тоді, коли ви залагодите й інші. До того ж мушу вас попередити, ми зовсім не вимагаємо від вас якихось особливих подвигів, і взагалі вам ніщо не загрожуватиме, хіба тільки перевантажите собі кишені…
— Дякую, але я не дитина і знаю, що ніхто не натопче кишеню за так.
— Мова не про дурні гроші, а про речі, які аж нічим не зачеплять ваш спокій і вашу безпеку, — уточнив Бауер. — Угоди й прибутки — все це дуже гарно, одначе не забувайте, що, коли комунізм переможе, нічого не лишиться не тільки від наших прибутків, але й від нас самих. Люди вільної Європи мають громадянський обов'язок, пане Роллан!
Ми продовжували торги ще деякий час усе в тому-таки дусі.
Бауер образно демонстрував мені то кишені, натоптані грошима, то комуністичну небезпеку, поки я кінець кінцем змушений був капітулювати і не стільки перед загрозою комуністичного привид а, скільки перед небезпекою фінансового краху.
— Гаразд, — поступився я. — Кажіть, чого ви хочете.
— Розповім усе якнайдокладніше. Але перше, що ви мусите зробити, — це продати «Хронос».
— Що? — вигукнув я, цього разу без тіні симуляції. — Продати цю перлину техніки?
— Саме так, — спокійно кивнув Бауер. — Продати перлину. Остаточно і без вагань.
________І ось ми знову в поїзді — я і моя секретарка. Якщо в Мюнхені їй щодень ставало гірше, тепер я вловлюю несподівані ознаки покращення. Обличчя жінки видавалося спокійним і свіжим без будь-яких рум'ян. Не те щоб усе її єство випромінювало радість життя, — вона навряд чи здатна на такі емоції, — але прояви меланхолії й мігрені просто зникли без сліду. До такого ступеня, що Едіт зволила погостювати в моєму купе й викурити сигарету.