Я роздивлявся співрозмовника без видимої цікавості і так само неуважливо розглядав кімнату. Величезний кабінет нагадував швидше морський музей, аніж ділову контору. Моделі старовинних кораблів під скляними ковпаками, мореплавні карти, стернове колесо, компаси та барометри, не рахуючи мушлів усяких видів і розмірів. У глибині кабінету було* двоє дверей. Одні прочинені саме настільки, щоб побачити лише умивальник. Вікна кабінету, сяючи чистотою, дивилися на високі дерева набережної.
— Може, маєте якісь особисті бажання? — запитав Еванс після того, як закінчив монолог і трохи помовчав.
Це означало: «Чи не збираєшся ти йти?» Але я вирішив скористатися з нагоди:
— Хотів би зберегти свою нинішню секретарку.
— Така вона гарна? — звів брови Еванс.
І це був єдиний вияв цікавості і єдиний жарт, якщо цю банальну фразу можна вважати жартом.
— Справа смаку. Вона чудово працює, я звик до неї.
— Гаразд, гаразд, — кивнув Еванс. — Скажете від мого імені Уорнеру, щоб улагодив її призначення. Взагалі вам слід завітати до Уорнера і у зв'язку з вашим призначенням.
І він підвівся, даючи мені зрозуміти, що в нього не можна сидіти без кінця.
Ці люди перекидають мене один до одного, наче футбольний м'яч: Ван-Вермескеркен до Еванса, Еванс до Уорнера. «Завітайте до Уорнера», — це звучало безневинно, мов «закуріть сигарету». Насправді ж сталося інакше.
Директор персоналу Адам Уорнер був людиною мого віку і, певно, не більш довірливий за мене. Рівний супротивник вгадується швидко, бо негайно завважуєш деяку спільність у мисленні і діях. Уорнер сидів у бездоганному, спокійно-сірому костюмі. Обличчя в нього також сіре, невиразне, позбавлене будь-яких прикмет. Це можна було б сказати і про очі, коли б не їхня надзвичайна рухливість і глибоко прихована підозріливість.
Він запросив мене сісти й дістав з шухляди якісь бланки, втім, навіть і не глянувши на них. Кімната в нього маленька, я навіть сказав би, мізерна, порівняно з імпозантними кабінетами директора й голови.
— Я зле розмовляю французькою мовою, — попередив мене Уорнер.
— У такому разі, якщо ви готові слухати погану англійську…
— Це не образить мої національні почуття, — одказав шеф персоналу. — Я американець.
Американці, до речі, вважають, що зіпсувавши англійську мову, вони створили зовсім нову.
— Ви з Лозанни, чи не так?
Киваю ствердно.
— Швейцарець?
Киваю вдруге.
— Втім… — Тут він удав, що дивиться в документи. — Ваша мати, здається, була болгаркою.
— Вірменкою, — поправив я.
— Але з Болгарії?
— Так. З Пловдива. Власне, вона залишила цю країну ще замолоду.
— Розумію. І більше не поверталась?
— Лише один раз, наскільки мені відомо.
— А ви коли їздили до Болгарії?
— Ніколи. Лише якось проїздив дорогою до Туреччини.
— Коли саме?
Й карусель закрутилася. Карусель із запитань і відповідей, і запитань до запитань, і відхилень ліворуч і праворуч, нібито зовсім випадкових питань, неначе ми просто базікаємо, і несподіваних поворотів, точно так, як вів би допит я, якби сидів на місці Уорнера, а він посідав моє. Бо це справжній допит, наполегливий і вичерпний, і людина за столом не дуже старалася надати йому респектабельнішого вигляду. Це допит і перевірка, від яких залежала моя доля, перевірка легенди по всіх пунктах і швах, по найдрібніших деталях, перевірка, яка разом з напруженням давала мені й певну дозу прихованого самовдоволення, бо наші люди таки розумілися на своїй справі, і кожне з питань, якими Уорнер сподівався мене заплутати, було передбачене заздалегідь, і коли я слухав їх, то неначе чув голос полковника там, далеко, за тисячі кілометрів звідси, в генеральському кабінеті, і в ту мить мені було дуже приємно, що існують такі сухі педанти, як полковник, котрі не заспокояться, поки не вивірять найдрібнішу деталь.
Схожість між мною і Адамом Уорнером, яку, здавалося, я вловив ще напочатку, часом полегшувала моє становище, бо його тактика не могла захопити мене зненацька, і навіть найнесподіваніші його запитання виникали саме тоді, коли я був певен, що вони виникнуть. Але це не зменшувало критичності мого становища. Досвід і проникливість чоловіка за столом були гарантією, що мені не минеться жодне з можливих небезпечних запитань. У ту мить я благословив своє рішення говорити англійською мовою. Недосконале володіння мовою завжди може виправдати зволікання, промовчування, обірвані фрази, неначе ти добираєш потрібне слово.