Це гра. А в кожній грі існує риск, що твій номер не пройде. Мої відповіді можуть бути невразливими і все-таки звучати так, що людина навпроти дійде висновку: «В тебе непохитна легенда, друже, одначе це все-таки легенда. Отже, йди бреши іншим». Тому гру слід вести в двох планах — переконливості фактів і переконливості психології. Іншими словами, ні на мить не виходити з ролі вдавано безневинної і щирої людини, якою ти не є, але мусиш удавати. В одних випадках слід уникати надмірних затягувань, в інших — зайвого поспіху. Є запитання, на які треба відповідати негайно, а є й такі, що їх слід обмірковувати, перш ніж висловиш давно готову відповідь. І все це повинно йти спонтанно, природно, з усією належною палітрою поглядів, виразів обличчя й рухів. Точно, як на сцені, тільки з невеликою відмінністю. Бо навряд чи є така сцена, де акторові стинали голову за кожне зайве слово чи фальшивий жест.
— Ваш інтерес до мого минулого починає мене бентежити, — зауважив я з посмішкою. — Сподіваюсь, ніхто з моїх конкурентів не звів на мене наклепу…
— О, будьте спокійні, — й собі посміхнувсь Уорнер. — Ми не діти, щоб довірятися наклепам. І взагалі запитання, що їх я задаю вам, цілком звичайні. Ми тут, у «Зодіаку», як одна велика родина. Цінуємо людей, дбаємо про них і тому вважаємо, що мусимо знати про них усе.
Він кинув на мене короткий, швидкий погляд, байдужий, але бентежний несподіваністю, й запитав:
— Коли ви закрили магазин у Лозанні?
— У травні минулого року. Відразу по смерті батька.
— Навіщо?
— Знаєте, це досить складна справа. Мій батько був дуже несміливий у торгівлі, працював, аби тільки не сидіти без діла, підприємство ледь животіло. Я просто не бачив смислу тримати його…
— Але смерть вашого батька була якраз щасливою нагодою — вибачте на слові — розширити справу.
— Сумніваюся. Я принаймні так не думаю. Магазини, знаєте, як люди. Колись набуту погану репутацію важко спростувати. Наша фірма протягом десятиріч вважалася крамничкою, що торгує посередніми товарами.
— Може, ви маєте рацію, — відступив Уорнер. — Отже, продали її в травні минулого року?
— Так.
— А стали власником «Хроносу» на початку липня цього року?
Киваю головою, напружено чекаючи наступного запитання.
— А що ви робили в період між цими двома подіями?
Це було запитання, якого я давно чекав. Магазин — як люди, але й легенди також. І найкраща з них не може бути безгрішною, як усевишній. І найкраща легенда має свої вразливі місця.
— Мандрував.
— Де саме?
Бувають запитання, на які зовсім природно відповісти — «не пам'ятаю». На жаль, це не таке.
— Майже весь час провів у Індії. Бомбей, Хайдарабад, Мадрас, Калькутта…
— В Індії? Чому так далеко?
— Саме через те, що далеко. Я говорив уже вам, всупереч своїм синівським почуттям, що мій старий був посереднім торговцем. А до того ж і деспотичним батьком. Не поділяв ані моїх торговельно-комерційних поглядів, ані особистих поривань. На всі мої прагнення мандрувати — я завжди мріяв мандрувати — він незмінно відповідав: «Люди сидять на місці. Мандрують товари». — Я замовк на мить, немов знову почув голос покійного батька. Потім додав поблажливо: — Чого ви хочете, — людина старої школи. Скорбота скорботою, але коли я зостався сам, я відчув себе наче учень, одпущений на канікули.
— І ви рушили до Індії. Розумію. Ви згадали навіть деякі міста. Будь ласка, докладніше про це, готелі і таке інше…
І я почав докладно, з назвами всіх отих місць, яких ніколи й у вічі не бачив, хіба на фотографіях, але чиї основні дані завчив напам'ять.
Адам Уорнер весь час уважно слухав мене, однак жодного разу нічого не занотував, хоча тримав перо і мав перед собою папір. Записував, певно, магнітофон.
Минули години, поки директор персоналу нарешті вирішив дати мені перепочинок. Кажу перепочинок, бо всі факти, напевно, перевірять і після перевірки мені піднесуть нову порцію запитань. У цій справі не існує ста способів дії: попередні перевірки, потім вичерпний допит, тоді нові дослідження вразливих пунктів, а після того додатковий допит, аж поки тебе не вительбушать або дадуть тобі спокій.
— Сподіваюсь, я не дуже вас обтяжив.
Після трьох годин розпитувань фраза звучить зовсім безсоромно, однак я тільки втомлено посміхаюсь:
— Не дуже, але таки відчутно.
— Щодо вашої секретарки питання буде одразу розв'язане. Скажіть їй, хай зайде до мене.