— Емілю!..
— Бай Марине…
Він нахиляється і незграбно обіймає мене за плечі:
— Що з тобою, хлопче? Відколи ти тут?
— Ось уже три дні. І всі три дні блукаю самотою. Зустрів одного знайомого емігранта, і він сказав, що ти живеш на цій вулиці.
— Ні, тут наш Центр. Ось так. А де ти пропадав досі?
— Де… В Греції, у в'язниці… Довга історія.
— А мені обіцяли відразу ж одпустити тебе… Ну, що було, те було. Головне, що ми зустрілися!
Обхопивши моє плече кощавою рукою, він веде мене вулицею вниз і нерозбірливо бурмоче:
— Тут, за рогом, є кав'ярня, де ми збираємося… Я познайомлю тебе з усіма… Емілю, хлопчику мій, ти не уявляєш, як ти мені потрібний. Нам з тобою доведеться добре попрацювати. Та про це потім. Ось і кав'ярня… Власник її з наших, болгарин…
Кав'ярня виявляється звичайним квартальним бістро, трохи модернізованим рожевим неоном та кількома великими дзеркалами за стойкою. Усередині гамірно і людно — саме обідній час. Младенов зупиняється біля тоталізатора, де стоять двоє, — один з них несамовито тарабанить по автомату, а другий спостерігає за ним.
— Хлопці, знайомтесь: це Еміль, ми разом утікали. А це Тоні Тенев і Милко Ілієв, гарні хлопці, свої люди…
Милко з видимим невдоволенням припиняє гру, щоб подати мені руку, і знову починає натискати кнопки. Тоні привітніший і пробує завести розмову, та Младенов тягне мене далі:
— Потім, потім. Треба познайомити тебе й з іншими.
«Інші» сидять за маленьким столиком у кутку. Двоє з них, мабуть, поважні особи, бо, знайомлячи, Младенов називає їх паном Димовим і паном Кралевим. Пан Димов чи не найголовніший. Це видно з його флегматичної поведінки й знудьгованого виразу. Він низенький, огрядний, обличчя якесь хворобливо-зеленувате. Кралев — смаглявий похмурий чоловік із широкими чорними бровами й таким же масним волоссям, прилизаним на квадратному черепі. Він такий чорнявий, що здається неголеним, хоч, напевне, зранку вже двічі шкрябав бритвою свої щоки. Младенов відрекомендовує мене мало не як опору опозиції комунізму, нагадуючи, що саме я врятував йому життя. Та ні Димов, ні Кралев не звертають на мене особливої уваги. Проте перший милостиво, але байдуже подає мені товсту пітну руку, а другий ледь киває йоржиком.
За столом сидять ще двоє, певно, особи незначні — їх називають фамільярними прізвиськами Ворон і Вуж. Є й жінка, якій має симпатизувати Димов, оскільки вона сидить поруч нього і дозволяє собі називати його Борею. Вона дебела, в якійсь вогнисто-червоній сукні, такій же яскравій, як і пурпурова помада на її губах.
— Пані Марія Кірова, наша відома актриса, — відрекомендовує її Младенов.
— Мері Лямур! — підправляє його відома актриса і великодушно показує на місце біля себе.
Я чемно всміхаюсь, аби показати, що оцінив її великодушність, хоч від Мері Лямур разом з гострим запахом парфумів трохи тхне жіночим потом.
— Гарсоне! — кличе Младенов офіціанта таким царственим порухом, ніби щонайменше замовить пляшку шампанського. — Два пива!
— Як там у Болгарії? — запитує Мері, вирішивши, як дама, підтримати розмову за столом.
— Дуже кепсько, — відповідаю я, с мутнішаючи.
— Звісно, — бурмоче Димов. — Люди невдоволені, товарів немає, ціни ростуть…
Він говорить, стискаючи товсті губи, ніби смокче цукерку. Його товсті, короткі пальці граються ключами від автомобіля, на яких прикріплена срібна пластинка з зображенням скорпіона. Шеф, певно, народився під знаком Скорпіона.
— Я не те мав на увазі, — несміливо зауважую я.
Димов дивиться на мене сонними очицями, немов здивований тим, що я хочу сказати щось таке, чого він не знає.
— Кепсько в тому розумінні, що комуністи добре окопалися. Нема надії на скоре…
— Вибачте, але ви не бачите далі свого носа, — м'яко проказує Димов, все ще смокчучи неіснуючу цукерку.
— Годі тобі, Борисе! — добродушно втручається Младенов. — Я не збираюся робити компліментів, але Еміль Бобев — один з найталановитіших наших журналістів. Комуністи, якби у них був здоровий глузд, повинні б золотом обсипати таких, як він, а не звільняти…