Ще й досі все пов'язується з кількома десятками «якщо» — я наче чую з приводу кожного з них певне запитання, і це запитання вимовляється голосом полковника, і здається мені, що обкурений палець впирається мені в груди, а генерал і мій шеф допитливо дивляться на мене. Але ці запитання уже всі відомі, і я маю відповідь на кожне з них, і коли сушу собі голову, то зовсім не через те, що хочу будь-що дістати струс мозку, а тому, що боюся пропустити, бува, якесь одненьке «якщо», від несподіваної появи якого все провалилося б.
Наступного дня Едіт покращало, вона рідше засинала й здебільшого просто лежала, слухаючи джазові пластинки, поки я марудився з таблетками і краплями і намагався майже силоміць нагодувати її бульйоном, бо їй нічого не смакувало. Іноді вона кидала на мене швидкі погляди, що їх я, заклопотаний хатніми справами або захоплений читанням якогось узятого навмання журналу, зумисно не помічав.
— Ти виявляєш про мене просто незбагненне піклування, Морісе.
— Чому незбагненне?
— Бо люди твого типу ні про що не дбають, крім своїх власних інтересів.
— Тоді і ти входиш до кола моїх інтересів.
— Чого це?
— Поясню, коли видужаєш. А зараз поспи!
Бона склепила повіки, але одразу ж знову розплющила очі.
— А може, в твоїй голові серед багатьох полиць із практичними речами є й якась маленька поличка сентиментальності?
— Все поясню тобі найдокладніше. Спи!
Я притишив музику, залишив горіти лише синю настільну лампу в кутку й умостився в кріслі.
— Ти надто добрий, — почув я тихий голос Едіт, — або дуже вміло прикидаєшся. Ах, як би я хотіла, щоб ти справді був такий добрий…
Ці слова я мав би сказати їй, але хворих треба жаліти, принаймні поки остаточно не минеться криза. Отже, на добраніч, люба, спи спокійно.
________Професія Фурмана, може, й вельми делікатна, але цей чоловік не вміє приховувати свого настрою. Тільки-но переступивши поріг, я з його незвичайно випростаної закляклої постави зрозумів, що він аж сп'янів од успіху. І, щоб позбавити мене й найменшого сумніву, шеф фірми промовив з ледь стримуваною жадобою:
— Сподіваюся, ви принесли гроші готівкою…
— Про гроші не турбуйтеся. Давайте подивимось лишень, за віщо їх правите.
— За колекцію коштовностей.
Він витяг з кишені дві маленькі пластмасові коробочки, але не дав мені, а тільки показав віддаля:
— Ось мікрофільми в двох копіях, як ми домовлялися. Знімки всіх документів у обох варіантах. Загальна вартість афери перевищує десять мільйонів.
Цифра не справила на мене особливого враження, і я сказав це Фурманові-сину.
— Ви не зрозуміли, — всміхнувся він. — Різниця становить десять мільйонів, проценти, та сума, яку Еванс привласнив за свої труди.
— А, то інша річ, — пожвавився я. — Дайте подивитися ці ролики.
— Отже, гроші при вас? — поцікавився Фурман, стискуючи котушки жовтою сухою рукою.
— Гаразд, — зітхнув я і вийняв заздалегідь наготовлену пачку банкнотів. — Давайте фільми і забирайте гроші.
Старий подав мені коробочки, взяв пачку і з дивною для його віку спритністю почав лічити купюри.
— Знайдіть-но мені лупу!
Фурман застережливо підняв руку, мовляв, не заважайте, і, докінчивши лічбу, дістав із шухляди якусь допотопну лупу в позеленілій бронзовій оправі.
Помилки нема. Документи дбайливо зняті й зіставлені між собою — фіктивні й справжні, і різниця на користь Еванса така, що справді варта клопоту.
— Чиста робота, — визнав я, ховаючи фільми до кишені. — А інше?
Фурман одказав:
— А надбавка?
— Надбавка залежить від результатів.
— Результати в межах можливого. Більшого не те що Фурман-син, але й Фурман-батько не міг би вам дати. А майте на увазі, що старий був найпершим асом приватного розшуку.
— Не маю сумніву, — сказав я, аби перебити родинні спогади. — Але перейдімо до фактів.
— Ось вони, мої факти, — відповів глава фірми, знову занишпоривши в кишенях, і вийняв якусь коробочку, цього разу картонну. — А ваші де?
Замість відповіді я поплескав себе по піджаку, де випинався бумажник.
— Юначе, — сказав Фурман, — я справді дуже проникливий, однак не настільки, щоб бачити крізь ваш піджак. Будь ласка, витягніть самі.
— Оте, в коробочці, вичерпує завдання? — запитав я.
— Не повністю, — визнав Фурман. І, помітивши моє розчарування, додав: — Тут бракує тільки одного. Але більшого не міг би зробити і Фурман-старий. Досить сказати, що за оце-от я можу просидіти у в'язниці безліч років.
Він не міг би просидіти у в'язниці безліч років з чисто технічних причин, але я досить чемний, щоб нагадувати йому про те. Так несподівано провалилося одне з перших «якщо». Питання тільки в тому, чи остаточно. Я поліз до кишені й витягнув бумажник.