І знову уявляю нараду в кабінеті генерала, цього разу, однак, без мене, бо я вже втратив фізичну можливість бути присутнім на будь-яких нарадах. Він мовчить, схиливши голову, й полковник, і мій шеф теж мовчать, поринувши в свої думки, й це надто скидається на хвилину мовчання, хоча ніхто й не згадував цього виразу.
«Та-ак», — зітхає нарешті генерал, а це означає тільки, що так чи інак, робота жде й слід повертатися до справ.
«Добрий був працівник, хоч трохи і фантазер», — промовляє немов сам до себе мій шеф.
«Чудовий практик, — уточнює полковник, аби не сказати, що іноді я недооцінював аналізи і розгляди операцій. — Чудовий практик, точно, як Ангелов, і так само, як Ангелов…»
Він замовк, але кінець фрази зрозумілий.
«Випадок з Боєвим зовсім інший», — дещо сухо зауважує генерал.
Мені щоразу здавалося, що в більшості випадків генерал на моєму боці, хоча й не хоче цього виказувати. Він сам, перш ніж стати генералом, пройшов вогонь і воду і досконало знає, що в житті не все так просто, як на нарадах, і що трапляється безліч непередбачених випадків, безліч ідіотських ситуацій, які виникають в останній момент, і напруження, й виснаження нервів, що про них не говорять, але про які кожен знає, чого вони варті, й що хоч до найменшої деталі обміркований план є основою всього й ключем до всього, та ця основа і цей ключ нічого не важать, коли тобі бракує наснаги перетворити їх у систему обміркованих і точних дій.
«Випадок з Боєвим інший, — повторив генерал. — Боєв загинув перед самим фіналом. Це мав би бути гарний фінал, однак Боєв загинув, і ситуація знов ускладнилась, тільки зараз ми вже маємо досить фактів, щоб продовжувати без зволікань. Заслуга Боєва в тому, що, перш ніж піти на риск, він сумлінно подбав про спадок».
Не знаю, чи генерал говоритиме точно так, і все це, зрозуміло, моя фантазія, але те, що я подбав про спадок, — факт, і той, хто заступить мене, вже не сушитиме голову над безліччю речей, а тільки муситиме провести операцію, іншу операцію, не таку, як моя, а таку, що стане справді гарним фіналом.
«Спи! — сказав я собі. — Тобі вже час на пенсію з цими потойбічними видіннями. Темрява тебе ізолює, й ти краще думаєш, але в темряві все видається зловіснішим. Спи!»
Певно, я таки задрімав і не знати скільки часу спав, аж поки почув у коридорі чиїсь тихі кроки. Мабуть, сниться, подумав я, адже неможливо, щоб у коридорі хтось був, бо вхідні двері замкнені зсередини і ланцюжок накинуто. Але це не гасить отих кроків, спершу неясних і далеких, а згодом зовсім чітких, настільки чітких, що я навіть розрізняю: один крок упевнений, а другий трохи вповільнений, немов людина насилу переставляє ноги. «Це Любо, — кажу собі. — Любо так тягне ногу, відколи його поранили».
Це справді Любо, й він одчиняє двері й зупиняється на порозі, немов чекає, щоб я його покликав. Але я тільки кажу йому: «Слухай, що це за фокуси, навіщо ти сюди прешся, коли ти мертвий». А він одказує, що поміж друзів ці подробиці не мають значення, стоїть і дивиться на мене, і я питаю, що він хоче сказати тим, що, мовляв, ці подробиці не мають значення, і чи це не натяк на те, що я теж мертвий, тільки ще не збагнув цього. «Слухай, Любо…» — намагаюсь я напоумити його, але Любо вже нема, хоча на порозі таки стоїть хтось, однак хтось інший, і це Едіт, і цей факт усе пояснює, отже, я помилився у темряві, й вона назвала мене Еміль, а я відрубав — який Еміль? Нема ніякого Еміля, й гарячково думав, чи колись не прохопився перед нею, але не пам'ятав нічого такого, хоча вона далі кликала мене, неначе дражнячи: «Емілю… Емілю… Емілю…»
«Це негаразд, брате, — кажу собі, розплющивши очі й засвітивши нічну лампу. — Починаєш зовсім здавати». — «Чому здавати?» — відповідаю й тягнуся по сигарету. Це тільки дурні сни, які кожному сняться. Не маю ніякого наміру здавати.
Закурюю «Кент», і в знайомому тютюновому ароматі під м'яким світлом лампи все прибирає своїх звичних рис. Кілька глибоких затяжок. Може, тільки нерви виснажилися від тривалого чекання і тому бринять трохи фальшиво, але під час самої гри вони добре слугуватимуть, нікуди їм подітися, бо все вже вирішено, і я не бачу, чим особливо ризикую.
Чим ризикую? А нічим. Близько сорока років топчу цю землю в усіх географічних напрямках. Не маю ані п'ятимісячного сина, ані дружини, ні іншої зачіпки по цій лінії. Жінка — остання — спить нагорі, якраз наді мною, і це справді дороге і дуже близьке створіння, коли не зважати, що зовсім зблизька й досить давно стежить за мною. А що ще? Нічого. Місце мені забезпечено й заброньовано. Хочу сказати — в братній могилі невідомих. У гурті завжди приємніше, — нумо, друзяки, посуньтеся трохи, дайте мені сісти он там, біля того, що в скривавленій панамі.