Мене ж непокоїло те, що й підбадьорювало: брак різких змін у ситуації. Ван-Альтен, може, й дотримав слова і не розпатякав про мій вечірній візит на його баржу. В такому разі, певно, вичікує найзручнішого моменту. Проте не виключено, що Ван-Альтен прохопився.
Те, що ніхто не вистрелив мені в живіт і не переїхав машиною, ще не є гарантією щасливого кінця. Моє становище, звісно, не таке, як було в Любо, але це не означає, що мені краще. Любо ліквідували швидко й без церемоній, бо намір викрити його провалився і було ясно, що, коли Любо й дізнався дещо, він перебував на периферії усієї історії. А я — не на периферії. Я працюю понад рік у самій святая святих Центру, й Еванс мусить бути ідіотом, думаючи, що за весь цей час я нічого не довідався й нічого не передав тим, хто мене послав. Отже, якщо мені судилася ґвалтовна смерть, вона навряд чи настане без жодних попередніх формальностей, аби з'ясувати, що саме я знаю, що мені вдалося передати і кому.
Досі мені здавалося, що за мною не стежать, і це мало б заспокоювати, коли б то не було тільки враженням. Існують форми спостереження, які важко виявити, і слід припускати, що люди Еванса застосовуватимуть саме такі форми, коли дичину не варто полохати завчасно. Стіни, поміж яких живеш, мають вуха, повз які проходиш, мають очі, і той факт, що за тобою ніхто не плентається, ще ні про що не свідчить. Кінець кінцем, навіщо за тобою стежити, якщо попередньо відомо, коли і як тебе можна спіймати на місці злочину. Не виключено, що зволікання Ван-Альтена — це тільки замасковане обмірковування, як мене краще взяти.
Не виключено. І навіть дуже імовірно. Але цей риск уже заздалегідь розрахований в усіх його варіантах і прийнятий, як елемент гри, як ухвалено й рішення — вдарити першим. Це правило — бити першим, коли бій так чи так стає неминучий, — дуже корисне правило, і я засвоїв його ще замолоду разом з усіма його гарними і поганими сторонами.
Бити першим — це добре, але тільки коли маєш перед собою боягуза або коли твій удар такий, що не потребує повторного. Інакше ти розкриваєшся, і нічого більше. Інакше мусиш шукати вихід не в ударі, а в тому, як би його уникнути.
І все-таки, коли іншого виходу бракує, а бій неминучий, найкраще бити першому. Що я й робив.
________Якраз тієї миті, коли я глянув на годинник, задзвонив телефон. Підняв трубку і почув довгосподіване дурне речення: «Вибачте, помилка!»
Виходжу в коридор і нечутно рушаю до кабінету Еванса. Сходи розміщені точно посеред коридора. Якщо мене перестрінуть перш ніж я дійду до них, наслідком буде згаяний час. А по той бік сходів пересування коридором пов'язане з більшою небезпекою, бо я не зможу дати ніякого переконливого пояснення щодо присутності в цій частині будинку, та ще й у такий час. Але зараз нема коли думати про небезпеку. Період обдумувань закінчився.
Коридор видався нескінченно довгим і двері обабіч — численнішими, ніж будь-коли досі, але я йшов неквапно, силкуючись не дуже рипіти лінолеумом. Перетнувши порожню чекальню, де стояв стіл Дори Босх, я зайшов до кабінету голови і тихо зачинив за собою двері. Дверцята ліворуч трохи прочинені, але цього досить, щоб помітити сходи, які ведуть нагору. Я піднявся ними й опинився на четвертому поверсі.
Хоч це була кімната моїх мрій, секретний архів мав простий вигляд. Дві металеві темно-зелені шафи на папери, великий сейф такого ж кольору, затулені віконницями вікна, маленькі двері до туалету й старий письмовий стіл, за яким у напруженій позі сидить Ван-Альтен.
— Сейф одімкнений, — тихо сказав голландець. — Тільки не гайте часу.
— А шафи? — запитав я, відчинивши масивні двері сейфа.
— Й вони відімкнені, але в них тільки торговельні документи. Покваптеся, прошу вас!
Якщо Ван-Альтен тільки» вдає знервованість, тоді він великий актор. Але його хвилювання, навіть коли й щире, ще не може заспокоїти мене, бо причин для страху скільки завгодно. Так чи інак, доля цієї людини повністю в її власних руках, чим, наприклад, я похвалитись аж ніяк не можу.
Досьє, що цікавили мене, справді були в сейфі. Це не стоси тек, але, зважаючи на те, що відомості записано дуже дрібним шрифтом на зовсім тонкому папері, їх за обсягом таки чимало. Я переніс теки на стіл і вийняв з кишені мініатюрний фотоапарат.
— Допоможіть мені, щоб швидше закінчити, — прошепотів я Ван-Альтенові.
Голландець покірно став гортати досьє аркуш за аркушем, поки я, зіпершись ліктями на стіл, працював фотоапаратом.