— Морісе, любий, відчини на хвильку!
«Пізніше», — кажу кодом телепатії.
Але жінка, певно, не тямиться на телепатії:
— Морісе, мені недобре, відчини!
Й оскільки я не відчиняю і не виявляю ознак життя, жінка вдається до самообслуги й натискує клямку. На жаль, усупереч моїм звичкам, цього разу двері замкнені.
Мало не в цю хвилину усвідомлюю, що Едіт не сама. В коридорі почулося шепотіння, з якого я не міг уловити жодного слова, зате почув красномовний скрегіт одмички в замку. Чоловік, мабуть, тямущий, бо відмичка впевнено клацнула і повернулася. Знову натискують клямку. І знову розчарування. Цього разу шепіт виразніший:
— Накинув защіпку зсередини.
Пауза. Обережні, дуже обережні кроки. І тиша.
Про всяк випадок наступного ранку я встав на годину раніше, ніж звичайно, і вийшов на годину раніше. Коли після тривалої прогулянки прийшов у «Зодіак», Едіт була вже на своєму посту за маленьким столиком і зосереджено клацала на машинці. Жодного слова про нічне нездужання, взагалі ані слова, крім сухого привітання та службових реплік.
В обід до мого кабінету зазирнув Райман і запропонував довідатися, що поробляє наш спільний друг «пан Мартіні». Виявилося, як і слід було чекати, що «пан Мартіні» мається добре, але ні веснянкуватий, ні я не були схильні до надуживання. Райман просто хотів сповістити, що виникла несподівана потреба мені їхати, хоча й не до Польщі, а до Східної Німеччини.
— Це не має значення, — зауважив маг реклами. — Ти матимеш те ж саме завдання, на тих самих умовах. Якщо тільки не роздумав.
— Чого б це я мав роздумати?
— Чудово. Ще сьогодні до тебе зайдуть — віддаси паспорт на візу.
Ми допили свої келихи й розійшлися з побажанням смачного обіду, однак у наших взаєминах уловлювалася якась незручність, щось таке, що виходило за межі дотеперішньої нашої дружньої нещирості, щось таке, чого не можна визначити, але воно все ж відчувається досить ясно.
Близько третьої години одна з секретарок Уорнера прийшла по мій паспорт.
— Я віддам його завтра. Сьогодні мушу взяти гроші в банку. Чиновницю, певно, не проінструктували на випадок такої відповіді, тому вона тільки кивнула і вийшла.
«Саме так: заходь завтра, — пробурчав я їй услід. — Хоча й не гарантую, що завтра знайдеш мене тут».
Цієї ночі я навідаюся до поштової скриньки Бауера, і це останній борг, який і досі затримує мене в місті. Завтра мене тут не буде. Але щоб мене не було тут, паспорт мусить лежати в моїй кишені. Райман або має себе за дуже хитрого, або ж вирішив, що настав час, коли можна діяти і без надмірних хитрощів.
Незадовго до кінця робочого дня до мого кабінету завітала друга відвідувачка, оте миле створіння — Дора Босх.
— Містер Еванс просить, якщо маєте час, завітати до нього.
Прохання містера Еванса — тільки галантна форма наказу, тому я негайно подався до його кабінету. Застав голову разом з Райманом і Уорнером біля низенького столика, щедро заставленого пляшками віскі й склянками. Склянок було значно більше, ніж присутніх, із чого я мав зробити висновок, що потрапив на фінал якогось ділового прийому.
— А, ось і наш Роллан! — приязно вигукнув голова. — Беріть посудину, любий, і сідайте ненадовго.
Я виконав розпорядження і відсвіжив вуста життєдайним напоєм.
— Кажу ненадовго, бо маю один проект… — провадив далі Еванс.
— Наш шеф щойно поділився своїм поганим передчуттям, — уточнив з відносно природним сміхом Райман.
— Саме так… — кивнув голова. — Що ви скажете про скромну прогулянку на лоні природи?
— Тільки те, що зворушений увагою… і що боюся, чи не буду зайвий.
— Зайвий? — звів брови Еванс. — Як це зайвий? — І несподівано вибухнув сміхом: — Ви чули, що він сказав?.. «Чи не буду зайвий»… Ха-ха, ви навіть не розумієте, що найнеобхідніший у цілому екіпажі… гвіздок програми… ха-ха… душа товариства…
Уорнер і Райман насилу зобразили на своїх фізіономіях якісь криві посмішки, мабуть, певні, що натяки шефа трохи передчасні. Ця думка, очевидно, спала й Евансу, бо він знов став серйозний і приязний і, випроставши свою довготелесу постать, гукнув:
— Рушаймо, панове! Робочий час скінчився!
Внизу біля машин зчинилася маленька суперечка на грунті ґречності. Еванс наполягав, щоб я сів у його «ролс-ройс», а я хотів їхати своєю машиною, бо на зворотному шляху мав ще й інші справи.
— О, вам нема чого турбуватися про повернення. Відтепер і надалі всі клопоти про вас ми повністю беремо на себе, — заперечив Еванс, підтримуваний обома помічниками.
Кінець кінцем вони все-таки поступилися, і я поїхав сам, слідом за лискучим чорним купе[8]. Дивна справа, всі навколо бояться, щоб я не втік, — і Ван-Альтен, й Едіт, і сивий, і ці троє, й ніхто не хоче повірити, що я не думаю тікати й що, коли б хотів утекти, не став би гаятись, поки мене вивезуть на природу під конвоєм.