Натис газ, щоб вивести себе з нервової лихоманки, й «мерседес» прудко помчав дорогою вздовж мовчазної рівнини, тією ж дорогою, якою так давно, а власне зовсім недавно, ми простували з Едіт, і вона стогнала, що не може більше йти, і кляла свої високі підбори.
Однак зараз мої думки зайняті не стільки Едіт, скільки Ван-Альтеном. Я дав йому змогу самому вибирати між порятунком і загибеллю. І він обрав загибель. Чому? Через муки сумління, що вчинив зраду? Але для таких людей, як Ваи-Альтен і навіть Еванс, ці поняття — порожній звук, хіба тільки коли йдеться про зраду їхніх власних інтересів. Ван-Альтен просто злякався. Або спробував — незважаючи на моє застереження — повести подвійну гру, щоб двічі заробити. Він учинив так, як Артуро Конті, й скінчив, як Артуро Конті. З тією різницею, що Ван-Альтена не вшанують навіть бучним посмертним репортажем.
Я дістався шосе, але не міг виїхати на полотно, бо саме в цей момент якийсь телепень на допотопній машині здавав назад, щоб розвернутися, й перекрив мені шлях. Я зупинивсь і вже зібрався висунутись у вікно, аби сказати цьому нездарі все, що я про нього думаю, як перед моїм носом блиснув пістолет і над вухом почувся ніжний жіночий голос:
— Заглуши мотор, любий!
Біля «мерседеса» стояла моя вірна секретарка Едіт, і пістолет у її руці зовсім не видавався іграшкою.
— Оце так сюрприз! — проказав я. — І які зміни! Адже цим самим чарівним шляхом…
— Так, але спогади — потім, — обірвала Едіт.
З машини виліз худий чоловік, і це, звісно, був сивий, який також вимахував пістолетом. Він, не питаючи дозволу, всівся на заднє сидіння «мерседеса», вперши зброю мені в спину, поки Едіт улаштовувалася попереду.
— Поїхали! — наказала секретарка.
— Куди? — запитав я, не завдаючи собі клопоту виконати розпорядження.
— У Роттердам. І швидко!
— Це виключено.
— Слухай, любий! Я одразу розтрощила б тобі голову, коли б не деякі спогади, але все-таки раджу тобі особливо не розраховувати на мої почуття.
— Йдеться не про почуття, а про здоровий глузд. Маю невідкладні справи в Амстердамі й мушу завершити їх ще цього вечора, бо завтра це місто стане для мене забороненим.
— Невже? Чому ж?
— Бо лише півгодини тому мене з громом і тріскотом викинули з вілли Еванса, врочисто попередивши, що коли ще раз… І таке інше, можеш і сама домислити.
— А причина?
— Безглузді підозріння. Ці типи, як знаєш, страшенно помисливі. Стільки старався для них і все-таки…
— Ти й переді мною викаблучувався, та не вийшло, — зауважила Едіт.
— Знаю, й ти з того самого роду. Дозволь мені тільки відвести машину трохи далі. Не виключено, що люди Еванса з'являться тут будь-якої миті.
— Їдь у Роттердам!
— Едіт, перестань вимахувати пістолетом і дратувати мене своєю впертістю, — змінив я тон. — Зараз Амстердам важливий для мене так само, як і для тебе.
Едіт блимнула назад, де сивий мовчун підпирав мене своїм калібром, і у відповідь я почув тихий голос із досить твердим акцентом:
— Хай їде до Амстердама.
Заводжу мотор, виїжджаю на шосе і рушаю з поміркованою швидкістю тридцять кілометрів на годину.
— Руку з кишені! — гримнула секретарка.
— Сигарети.
— Я подам тобі.
Вона безцеремонно вийняла з моєї кишені пачку «Кента» й так само безцеремонно тицьнула мені в рот напівзібгану сигарету, клацнувши по тому запальничкою.
— Що-небудь іще?
— Дякую
— Може, трохи джазової музики?
— Як на головний біль, мені й тебе вистачить.
— Тоді декламацію?
Едіт знову блимнула назад, і в машині несподівано для мене залунав мій власний голос:
«Допоможіть мені, щоб швидше скінчити». І голос Ван-Альтена:
«Невже ви збираєтесь усе фотографувати?» І так далі, аж до нашого торгування.
— Тобі ясно, про що йдеться? — промовила Едіт. даючи знак мовчунові зупинити магнітофон.
— Про долари і чеки, якщо вірити вухам.
— Ні, про фотографування досьє. Нам потрібні знімки. Потім ти вільний.
— І навіщо вам знадобилися знімки?
— А так, для сімейного альбому.
— Куди ж ти заховала магнітофон?
— Зашила в підкладку твого пальта, любий.
— Тому твій приятель чатував на мене внизу.
— Авжеж. Однак не треба вдаватись у подробиці. Ти чув: знімки!
— Та послухай, Едіт, ці знімки не мають для вас ніякої вартості.
— То вже ми оцінимо.
— Ці знімки мають одне-єдине призначення: їх треба передати Геленові.