— Ти починаєш ставати відвертим. Тільки ми не бажаємо, щоб їх передали Геленові. Ясно?
— Але зрозумій, люба, це умова гри, щоб знімки потрапили до Гелена.
— Кожен грає відповідно до своїх інтересів…
— Однак у цьому випадкові наші інтереси, твої й мої, збігаються.
— У мене не склалося такої думки.
— Бо ти не знаєш того, що знаю я, дорога Доріс Гольт.
Швидкий погляд за моє плече. Тоді голос Едіт.
— Що ти сказав?
— Тільки те, що ти чула, дорога Доріс Гольт з братньої розвідки НДР.
Черговий погляд. Пауза, яку порушив уже я:
— Вам треба було дістати відомості про мене, і, може, навіть ви їх одержали, але не поцікавилися ними. Я з болгарського Центру. Отже, давай облишимо ці взаємні кпини.
— Тоді навіщо передавати знімки Гелену?
— Бо досьє фальшиві. Розумієш — геть фальшиві. Нам ці досьє не потрібні. Нам потрібні справжні.
_______Ллє дощ, і вітер жбурляє його мені в спину, неначе поливає з відра, тож поки я поминув відстань од темної вулички, де поставив машину, до наріжного будинку з кафе, змок до рубця.
Минула північ. І навколо ні душі. Входжу непомітно з маленьким пакунком у неосвітлений під'їзд і помацки знаходжу поштову скриньку Пітера Гроота. Ще зранку я домовився з Пітером, щоб він залишив тут ключ, аби я міг, подалі від очей Едіт, скористатись увечері його майстернею для делікатної зустрічі, й ключ справді лежить в умовленому місці, і я нечутно піднімаюся сходами в темряву, аж поки не опиняюсь на горішньому поверсі.
Задумана операція, хоч і мала здійснюватися на. певній висоті над рівнем моря, аж ніяк не нагадувала довільну гірську прогулянку під лагідними променями травневого сонця, а той клятий дощ тільки ускладнював справу, хоча й був не без користі.
Розгортаю пакунок під тьмяним світлом, що падає з вікна, дістаю тонку шворку й обв'язуюсь одним кінцем. На другий кінець почеплено широкий гак, старанно обмотаний ганчір'ям, щоб не грюкав. Потім розтикаю по кишенях потрібний інструмент, ставлю стілець на стіл, вибираюся на цю архітектурну споруду й горішнім вікном вилізаю на дах.
Злива була така, що я поквапився опустити раму, аби не перетворити майстерню Пітера на акваріум. Я опинився між двома стрімкими дахами, що притулились один до одного. Мушу подолати шість таких дахів, поки дістануся четвертого поверху будинку, який височить у кінці кварталу. Закидаю гак на гребінь сусіднього даху і, звісно, не влучаю. «Пусте. Вся ніч моя, і взагалі я власник негоди», — кажу сам собі й повторюю операцію. Ще дві-три вправи — і мети досягнуто. Починаю вибирати шворку і крок за кроком видираюся на слизьку покрівлю. Дах не тільки слизький, але й страшенно крутий, і в цю мить видається мені ще стрімкішим, бо вітер і дощ неначе змовилися скинути мене додолу, на набережну.
Діставшись гребеня й подолавши спокусу відсапатись, починаю спуск на протилежний схил. Спуск виявився ще неприємніший за підйом, бо доводилося повзти спиною вперед, Ніч темна, мов могила, тільки без інших її переваг, таких, як тиша і відносна сухість. Поступово я все-таки призвичаївся до темряви настільки, що розрізняв черепицю під ногами. Коли спустився, коліна й руки мені тремтіли від напруження.
Ненадовго сперся на черепиці, щоб трохи відпочили м'язи. Задля більшої свободи рухів я лишив плащ у майстерні, отже, змок до рубця, і дощ уже не справляв на мене ніякого враження. Замахуюся і спритно кидаю гак на наступний гребінь. Зайве доводити, що й цього разу не поцілив. «Нема нічого ліпшого за негоду для вправ такого роду», — бурмочу я і знову закидаю гак. Почався штурм другого даху.
Минуло не менше години, поки, з обідраними шворкою руками, насилу тримаючись на ногах, я добрався до останнього будинку. Його покрівля була значно вищою, отже, тут мій альпінізм забрав набагато більше часу. Нарешті мені вдалося підповзти до горищного віконця. Воно затулене залізною віконницею, над якою для певності змонтовані грати. Припускаю, що самий тільки дотик до цієї конструкції за нормальних умов зчинив би пекельний дзвін в усьому будинку. Але умови не зовсім звичні, бо по обіді мені вдалося своєчасно заблокувати перемикач апаратури під столом Дори Босх.
Коли зайнявся віконцем, використовуючи скромний підручний інструмент, я вперше не на жарт зрозумів, що таки нема нічого ліпшого за негоду. Не знаю, коли було споруджено цей бліндаж, але хронічні амстердамські дощі так сточили завіси, що я без особливих труднощів одігнув їх.
На горищі панує морок. Зачиняю знову віконницю й свічу ліхтар. Приміщення тоне в поросі й кіптяві і таке низьке, що й не випростаєшся. Ляда до нижнього поверху зовсім не забита, як твердив Ван-Альтен, а тільки взята на засув. Щоб не впала, коли підніматиму її, і щоб потім було зручніш опускати, я пригвинчую із зовнішнього боку заздалегідь приготовлену клямку і лише після того повільно й уважно піднімаю. Швидкий промінь ліхтаря засвідчив, що під моїми ногами коридорчик без вікон. Прив'язую шворку й обережно спускаюся в коридорчик. Двоє дверей. Ті, що в туалет, мене не цікавлять. Другі замкнені, але інструменти вигадано саме задля таких випадків. Не було потреби навіть виштовхувати ключ, уставлений зсередини, бо я відчинив двері за допомогою того самого ключа, затиснувши його відповідним пристроєм.