Ми виїжджаємо з передмістя, і темрява навколо нас несподівано гусне, ніби ніч не кінчається, а допіру почалась. Флуоресцентні ліхтарі зникли. Енергійніше натискую газ, і «мерседес» летить світлою смугою, прокладеною фарами.
— Отже, Еванс має бути задоволений, — проказала Едіт.
— Цією історією задоволені всі. Еванс радий, що врятував свою честь і статки, американці — що підсунули відомості, які принесуть нам тільки клопіт і розчарування. Бауер — що дістав секретний архів і викрив таємницю, яка бентежила його. А найдавніше, що навіть ми з тобою повинні бути задоволені. Така каша, з якої всі б виплуталися, річ досить рідкісна в наші дні…
— Щодо мене, не бачу особливих підстав радіти.
— Облиш! Ти чудово знаєш свої заслуги в деяких вузлових моментах, тож давай заощадимо компліменти. Ненавиджу той час коли надходить черга ділити заслуги…
— Не про заслуги мова, — обірвала мене Едіт. — Не можу пробачити, що стільки часу дозволяла тобі водити мене за ніс.
— Даремні докори. Задоволення було взаємне.
На обрії, далеко перед нами, показалася світла смужка.
— Буде гарний день, — зауважив я, щоб змінити тему.
— Напевно. Мені здається, що, як поїдемо звідси, дощі припиняться.
— Сумніваюсь. Погода в цій країні така примхлива, що навіть наша відсутність навряд чи вплине на неї.
— Просто мрію про сонце… Справжнє тепле сонце і синє небо…
— Забуваєш пісню…
— О пісня… Чи ти не хотів коли-небудь потрапити в світле місто, в спокійне літнє місто й вештатися вулицями, але не вдавати, що вештаєшся, а справді гуляти, безтурботно й вільно, не думаючи про мікрофони, й підозріливі очі, й можливі засідки…
— Ні. Такі дурниці ніколи не спадали мені на думку.
— Значить, тебе покалічила твоя професія.
— Можливо. Але в такому покаліченому світі це не дуже впадає в вічі.
— Ти просто одвик вільно ходити й вільно говорити, так одвик, що вже не відчуваєш потреби в цьому.
— Помиляєшся. Я завжди говорю зовсім вільно, тільки подумки. Розмовляю зі своїми шефами, сперечаюся сам із собою і базікаю з мертвими друзями.
Вона хотіла щось сказати, але змовчала. Я також мовчу. Навіщо говорити, коли ми нічого не кажемо, тобто нічого того, що, певно, сказали б, якби не звикли затамовувати свої особисті почуття. Дивно, але поки ми брехали одне одному, ми, може, були певною мірою навіть щиріші, бо щирість вважалась елементом гри. А зараз поміж нас виникла зненацька якась прихована ніяковість, якась форма стриманої поведінки, противна й порожня, як і всяка штучна поза.
Високо над нами небо поволі світлішало, безхмарне й густо-синє, подібне до синьої делфтської порцеляни. День справді буде гарний. Та що з того.
Вже на світанні «мерседес» в'їхав у порожні вулиці Айнгофена. Залишаємо машину десь за рогом. Судилося їй осиротіти. Однак, на відміну од людей, машини недовго лишаються сиротами. Відчиняю дверцята перед своєю супутницею, беру дві маленькі валізи, й ми входимо у вокзал. Поїзд Едіт вирушає за годину. Мій — трохи пізніше. Вокзал являє собою сталевий ангар, у якому дмуть страшенні протяги, й, купивши квитки, ми йдемо в буфет зігрітися й поснідати. Час збігає повільно, і ми намагаємось згаяти його, повторивши замовлення й базікаючи про незначущі речі, про ті нудні дурниці, які можна почути лише на вокзалах.
Нарешті прибуває поїзд Едіт. Я влаштовую її у вільному купе і не знаю, що робити ще цілих десять хвилин у цьому порожньому купе. Але Едіт рятує мене, зійшовши зі мною на перон. Я закурюю і подаю пачку жінці, однак вона каже: «Ні, не хочеться», — і я ховаю пачку. І ми знову мовчимо, і я переступаю з ноги на ногу, бо мені холодно, та й нічого більше робити. І Едіт раптом каже:
— Як тільки подумаю, що ми вже ніколи не побачимось, Морісе…
Вона і далі зве мене Моріс, а я її — Едіт, хоча й знаємо, що ці імена вигадані; бо призвичаїлися до цих імен і призвичаїлися жити життям вигаданих людей, і, зрештою, що вигадане, а що — ні, це кінець кінцем така заплутана справа.
— Не побачимося? Чому ж не побачимося? Ніде це не написано.
Вона не відповіла, бо думала про інше чи не хотіла сперечатися з такою колодою, як я.
— Ти пам'ятаєш отой вечір… коли довів мене до сліз ялинкою?
Видушую з себе щось ствердне.
— А той, інший вечір, коли ми їхали на велосипеді?
— Звичайно.
— А той, ще раніше, коли ти поцілував мене біля мосту під дощем?
— Так. Жахливий був дощ.
— Ти неможливий.
— Не я, а вся наша історія. Неможлива історія. Вважай її вигаданою. Так буде краще.