— Але вона не вигадана. І я не хочу, щоб вона була вигадана.
— Що хочеш ти і що хочу я…
Звідкись від локомотива просюрчав свисток. Едіт ступила два кроки до вагона, не відриваючи від мене очей. Вона була зовсім засмучена, і я здивувався, що тільки тепер це помітив.
«Не стій, наче стовп, — сказав я собі, — чи не бачиш, вона зовсім засмучена». — «Ну то й що, як засмучена, я теж, може, зовсім смутний, мене сюди послано не на те, щоб я лив сльози, й уся ця історія справді зовсім пропаща справа, і найліпше замружитися, як у зубного лікаря, поки промайнуть найболючіші десять секунд».
Так найліпше. І все-таки хочу востаннє попрощатися, моя дівчинко, але, щоб зробити це, треба ступити два кроки вперед і навіть узяти Едіт за плече, бо такі речі, як прощання, моя дівчинко, не повинні бути надбанням громади. Й ось ми несподівано обіймаємося, спершу майже пристойно, а потім раптом зовсім нерозсудливо, і я встромляю пальці в пишне каштанове волосся і відчуваю на обличчі пестощі любих вуст, і обійми наші стають гарячковіші й гарячковіші, не обійми, а лихоманка якогось розпачу, і ми несподівано подуріли до рівня нормальних людей, і я цілую її так, як того вечора біля мосту, хоча кажуть, що гарне й не повторюється, а поїзд уже повзе рейками, й Едіт пропускає свій вагон, і ледве встигає в сусідній, і все ще стоїть на східцях і дивиться на мене, і я також стою й дивлюсь услід поїзду запаленими від безсоння й вітру очима. Й стою ще довго по тому, як поїзд зник, і бездумно вдивляюся в порожнечу, й чекаю бозна-чого — невідомий мандрівник на невідомій станції, в цій чужій дощовій країні.
Богомил Райнов ВЕЛИКА НУДЬГА
Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Голямата скука. — София, Български писател, 1971.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Після вуличної метушні й серпневої спеки ці довгі коридори з шеренгами щільно зачинених дверей і високими сумними вікнами у затінений внутрішній двір здавалися дивно глухими і темними. Такими от безконечними й порожніми коридорами людина бродить звичайно в кошмарних сновидіннях, але я, навпаки, мав відчуття, що саме зараз прокидаюсь, що нарешті приходжу до тями після усієї нереальності минулих днів — білих пляжів, синього моря, барвистих купальних костюмів на жіночих тілах.
Може, це й дурниця, але коли тобі випало майже постійно бути на затіненому боці вулиці, якою протікає наше життя, надходить час, коли все, що мерехтить на протилежному, сонячному, тротуарі, починає видітися тобі нереальним і нестійким, наче марево. І коли ти випадково опиняєшся на тому, світлому, боці, здається, що все несподівано переплуталось, що все негаразд, що ти спиш або сходиш з рейок.
Тому цей коридор з його холодною й строгою порожнечею повертає мені заспокійливе відчуття реальності. Все на своїх місцях і найперше — Центр, і я також на своєму місці — на затіненому боці життя — і коли ще не повністю протверезився від золота й блакиті узбережжя, незабаром мені піднесуть для прочумання чашку міцної кави, хоча в даному випадкові я волів би обійтися без кави.
Восьма кімната. Стукаю і входжу. Секретарка дарує мені службову посмішку і йде доповідати. Повернувшись, киває на кабінет. На мене чекають.
— А, Боєв! — тоном приємної несподіванки вигукує генерал, наче наша зустріч тут зовсім випадкова. — Як відпочивалося?
— У стислі строки, — повідомив я, тиснучи простягнуту руку.
Те, що відпочинок минув у стислі строки, шеф прекрасно знав, бо саме він спішно викликав мене до Софії. «Я й стільки не відпочивав», — нудно зауважив би інший на його місці, але мій начальник не схильний до таких сентенцій. Він підвівся, обійшов величезний стіл, і ми всілися у темно-зелені крісла під сінню темно-зеленого канцелярського фікуса. Невдовзі увійшла секретарка з кавою. Раз принесено каву, значить, розмова передбачалась ґрунтовна і з наслідками. Під таку каву мені завжди випадала мандрівка.
Генерал відкрив і підсунув до мене велику парадну коробку з експортними сигаретами, але я надавав перевагу своїм. Шеф курив вряди-годи, і ця велика коробка, коли не зраджує пам'ять, порохнявіє тут років зо два. Начальник закурив одну з пересохлих сигарет, трохи скривившись, випустив дим і ковтнув кави. Так ми сидимо декілька хвилин, кожен зайнятий своєю чашкою й думками, аж поки генерал несподівано запитує:
— Що тобі відомо про соціологію?
— Не набагато більше, ніж про ветеринарну медицину.
— Але ж ти вивчав історичний матеріалізм…
— Вивчав, — пробурмотів я непевно.