— В такому разі тобі доведеться освіжити свої знання. І поповнити їх. Матимеш на це два дні.
— Аж два дні? — запитав я, подумавши, що шеф явно недооцінює соціологію, водночас переоцінюючи мене.
— Власне, матимеш чотири, бо їхатимеш поїздом. Перед від'їздом одержиш тут необхідну літературу. І не роби такої трагічної фізіономії. Тобі підібрано найсуттєвіше, отож перевтомлюватися від читання не доведеться. А тепер перейдемо до завдання…
Генерал заговорив своїм рівним голосом. Недопалена сигарета згасла, забута на попільниці. Каву випито. Маленький сеанс канцелярської гостинності закінчився. Настав час для серйозних справ.
У спокійному сухому голосі шефа було щось відсвіжуюче, немов холодок у напівтемних коридорах. У цих ясних лаконічних фразах хаос подій, нещасних випадків і конфліктів набував безсторонньої форми математичної задачі: дані початкової ситуації, дальші зміни, відомі й невідомі величини, з якими мусять узгоджуватися мої дії, засоби і мета операції.
Час від часу генерал замовкає і зводить на мене сині очі, наче я друкарка, якій він диктує, а він робить паузу, щоб я достукав останні слова. Власне, хоча переді мною і не було машинки, справа стояла саме так, оскільки я мусив добре записати у своїй пам'яті кожну подробицю і кожне слово. Тому шеф періодично давав мені маленьку паузу, спокійно дивлячись на мене своїми синіми очима. Він мав світлі й чисті очі, просто непристойно сині для генерала, і він, певно, усвідомлював це, бо звичайно дивився трохи примружено, не розкриваючи широко повік.
Начальник уживав якнайменше слів, повідомляючи наявні дані, й уникав будь-яких пояснень. Він знав, що висновки зроблю я сам і що зайве обтяжувати мене вказівками. Перш ніж стати генералом і опинитися у цьому кабінеті, шеф сам здійснив не одну операцію. А той, хто пройшов вогонь і воду, прекрасно розуміє, що для деяких завдань докладний попередній план виявляється на практиці зовсім непридатним.
— Оце й усе, — промовив генерал через годину, аби нагадати, що і я маю слово.
Я не мав сумніву, що це справді все, і що, отже, дальші розмови зайві, але все-таки поставив декілька запитань, на які одержав очікувані відповіді: «Про це ми не маємо даних», «Перевіриш на місці», «Ні, це нам невідомо».
Цим вичерпалась моя участь у дії, коли не рахувати, що я встиг добряче начадіти в кабінеті. Шеф дочекався, поки я погасив останню сигарету, вже п'яту, і підвівся:
— Може, й не слід посилати саме тебе, але Станков за кордоном, а Борислав від'їжджає в інших справах.
Зауваження дещо незвичне для стилю генерала, але в цей момент я не мав часу дешифрувати його, бо він вже простягнув мені руку і вперше трохи ширше відкрив свої сині очі.
— Бажаю тобі успіху, Боєв!
У приймальні наштовхуюсь на щойно згаданого Борислава.
— Ну, що? Їдеш? — запитав він, повернувшись спиною до вікна, перед яким, певно, досить довго пронудьгував.
— А ти? — й собі запитав я, щоб він не задавав зайвих запитань.
Секретарка підвелася й зайшла до генералового кабінету.
— Отже, не дивно буде, якщо зустрінемось у широкому світі, — докинув Борислав, зрозумівши натяк.
— Якщо й зустрінемося, не зможемо разом і чарку вихилити. Як у біблії: «свій своя не познаша».
Борислав намірився щось відповісти, але мені бракувало часу на балачки, тому я лише махнув на прощання рукою і вийшов. Завернув до відповідної служби, щоб узяти підготовлені для мене матеріали, і подався у зворотну путь довгим прохолодним коридором. Цю зворотну путь сотні людей на день минають з полегшенням чи нетерпінням, бо вона веде їх до спокійного житла, до дітей і особистого світу. Але зі мною справи, звичайно, стоять інакше, і цей коридор завжди виводить мене значно далі — до невідомих міст, до незнайомих людей і до незвичайних ситуацій. І завжди, коли спускаюся сходами й киваю міліціонерові при вході, який козиряє мені, в голові виникає ідіотська думка, що я, може, востаннє проходжу в ці двері, що вже, не відаючи того, став на шлях, з якого немає вороття.
________Я прокинувся серед соснових лісів. Якийсь час навіть здавалося, що мені перервали відпочинок біля моря тільки для того, щоб відправити в гори. Точно за рекомендаціями лікарів, які люблять давати добрі поради, бо це їм нічого не коштує: «Відпочинете 20 днів на морі, а потім поїдете в гори».
Поступово розвиднілося, і я збагнув, що перебуваю не в Рільському монастирі. Поїзд з мірним цоканням спинається гірським схилом, і повз вікно спального купе пролітають соснові ліси Словенії. Хоч я й не на курорті, приємно прокинутись отак удосвіта й дивитися, як навколо тебе на стінах вагона зникають і знову з'являються рухливі зеленаві тіні лісу й жовті сяючі трикутники сонця.