Нашвидку випиваю чашку прохололої кави з термоса і закурюю сигарету, а потім берусь голитися. Гоління взагалі досить марудна справа, але коли ти займаєшся нею у хиткому вагоні, крім терпіння, вона вимагає ще й певної акробатичної вправності. На щастя, події того ранку розвивалися на мою користь. Ледве я встиг намилитися, як поїзд зупинився. Порожній перон і напис «Постойна» — це кордон. Поки я методично продовжував операцію по розмальовуванню власної фізіономії, у двері гучно постукали, і, перш чіж я сказав «зайдіть», їх різко відчинили з тією безцеремонністю, з якою діють прикордонники всіх континентів.
Офіцер узяв мій паспорт, прочитав слова «Михаїл Коєв — науковий працівник», підозріло подивився на мене, немов перевіряючи, чи насправді я той самий науковий працівник. Звісно, я не Михаїл Коєв, якщо такий існує взагалі, але це важко встановити, кинувши один-єдиний погляд на моє намилене обличчя. Тому офіцер вдовольнився різким ударом штемпеля і повернув мені паспорт з якимсь невиразним гарканням, що мало, певно, означати люб'язне вітання.
На «Постойні» довелося постояти довгенько. Я встиг не тільки вмитися й одягтися, але й знову поринути у перервані пізно вночі заняття наукою про суспільство. В нашому Центрі справді постаралися забезпечити мене найнеобхіднішим мінімумом літератури, отже, менінгіт мені анітрохи не загрожував. Один зошит віддрукованих на гектографі записок з історії соціологічних вчень, другий — щоб відсвіжити мої знання з історичного матеріалізму, і російська книжка про сучасну буржуазну соціологію — цим вичерпувалася моя пересувна бібліотека. До того ж виявилося, що ці книжки містять певні елементарні знання, відомі кожному, хоча не кожен підозрює, що саме вони становлять засади соціології.
Я вже встиг уважно прочитати й завантажити мозок найважливішими відомостями. Дещо складніше було з буржуазними вченнями через їхню численність і велику кількість імен. Так що сьогоднішній день за планом присвячувався повторенню усіх тих біологічних, неомальтузіанських, геополітичних, емпіричних, психологічних, семантичних, структуралістських і ще бозна-яких вчень.
Якою довгою не була зупинка у «Постойні», її, проте, не вистачило для того, щоб у моїй голові переварилися усі течії й мудреці. Поїзд повільно рушив місцевістю, майже позбавленою рослинності, щоб трохи згодом зупинитися на італійській прикордонній станції. Знову — несподівано розчахнуті двері, мовчазне прочитування імені Михаїл Коєв, пильний погляд, штемпель, «грація, синьйоре» і додаткова порція важкоперетравлюваних буржуазних теорій.
Нарешті поїзд помчав повним ходом, застукотів колесами, стрімко долаючи широкі повороти. Рухаємось залитим сонцем кам'янистим плато, й оскільки насип високий, а поїзд дедалі набирає швидкість, здається, що ми низько летимо над ним. Немає сосон, немає вологих гірських луків, немає лісової зелені і прохолодного синього затінку. Краєвид навколо сліпучо-білий і пустельний, немов місячний пейзаж, — рівнини потрощеного каміння, скелясті узвишшя, скелясті западини, скелясто-сіре, обезбарвлене спекою небо.
Це мій краєвид. У звивинах кам'янистого плато ледь-ледь видніються масиви бетонних бункерів, над урвищами чатують сліпі чорні очі пофарбованих у захисний колір казематів, вдалині блищать спрямовані в небо металеві вуха радарів. Це мій пейзаж, пустельний і тривожний, зашморгнутий тишею й мовчанням, напруженою тишею чатування й очікування, яке менше ніж за секунду може розірватися оглушливим вибухом війни. Мій пейзаж — відбиток життя з його темного боку, хоча це місячне кам'янисте плато сліпить очі своїм мертвим білим світлом.
Я знову заглибився в сухі рядки книжки, яка підстрибує в моїх руках. А коли за півгодини глянув у вікно, там уже привабливо синіло царство красивої мрії, як сказав би Шіллер. Поїзд нісся краєм глибокої прірви, і дно прірви було застелене блакиттю Адріатичного моря, а схили потопали в зелені, й між зеленню лісів і блакиттю моря пістрявіла смужка пляжів з барвистими цятками човнів, парасольок і купальників. От і знову курорт. Знову, хоч і здалеку, сонячний бік вулиці. А он удалині і її жителі — вони безжурно фліртують, хизуються своїми солом'яними капелюхами, смокчуть лимонад через соломинку. Вони навіть не усвідомлюють, наскільки крихкий оцей їхній блакитний і сонячний світ і як близько отой інший світ серед гір — з бункерами, бетонними фортецями й напружено чатуючими щупальцями радарів і зенітних батарей. Втім, з точки зору чистої гігієни оце незнання, можливо, найкращий засіб збереження нервів. Якщо, звісно, є кому клопотатися про збереження усього іншого.