Зупинка в Трієсті дозволила мені підбадьоритися ще однією чашкою кави, значно міцнішої, ніж у моєму термосі, а головне, значно свіжішої. У вокзальному буфеті й по перонах повно курортників, хлопців у строкатих сорочках і дівчат в міні-спідничках, підстаркуватих атлетів у шортах і підтоптаних красунь, щедрі декольте яких оголювали перестиглу плоть. Я походив декілька хвилин, щоб розім'ятися у відповідності з порадами йогів й подумки втішитися тією повною анонімністю, про яку люди мого фаху завжди мріють, але якої так важко досягти. Потім повернувся до купе, бо чекала робота.
Поїзд рушив, щойно я потонув у теоріях Дарендорфа й Ліпсета. Не знаю, чи це теорії такі стомливі, чи спека наростала надто швидко, але вже перед Портогруаро моя старанність почала загрозливо випаровуватися. Відкладаю книжку й піднімаю натомлені очі до вікна. Повз нього пролітають сади й левади, огороджені зеленими стінами дерев, рожеві й зелені будівлі, схожі на вигорілі під сонцем квіти, величезні написи над шосе, які вихваляють виняткові якості морозива «Мотта» і води «Рекоаро». Все це не дуже цікаве і досить знайоме. Адже я не раз їздив цією дорогою, не звертаючи особливої уваги на краєвид. Знайоме, як мені знайомі ще багато інших міст і місцевостей, про які туристи вам скажуть, що тут є такі-от музеї і такі пам'ятники, що в цьому ресторані надзвичайно смачно готують, а в тому вар'єте йде напрочуд цікава програма, тоді як у мене ті ж самі топографічні пункти викликають спогади тільки про пережиту небезпеку при виконанні деяких завдань. Звичайно, ризикованих. І, як правило, складних.
Наскільки теперішнє завдання ризиковане, доведеться встановити на місці. Що ж до труднощів, їх можна передбачити вже тепер. Деякі з них уже відомі. І вони виходять з самих умов задачі, надто неповних, щоб забезпечити її розв'язання. Якщо запропонувати подібну умову будь-якому математику або обчислювальній машині, обоє відмовляться від роботи. Але я не математик і не електронний прилад і тому мушу діяти, виходячи з наявних куцих даних. А вони такі.
Димитр Тодоров, 45-ти років, одружений. Заступник директора нашого торговельного об'єднання. Часто виїздив на Захід для різних торгових операцій. Бездоганний у роботі. Вряди-годи використовувався для дрібних послуг і нашими органами. Під час останньої поїздки до Мюнхена Тодоров зустрівся з Іваном Соколовим, колишнім своїм співучнем, а пізніше видною постаттю ворожої еміграції у ФРН. Соколов запропонував Тодорову за сто тисяч доларів готівкою важливі відомості про наступні підривні акції емігрантського центру. Тодоров відповів, що такі операції виходять за межі його фаху, але пообіцяв після повернення додому повідомити про це кого слід. Потім вони домовились про встановлення повторного зв'язку і розійшлися.
Інформація, одержана від Тодорова після його повернення до Софії, не містила нічого важливішого, ніж ці дані, коли не рахувати деяких подробиць, які я добре запам'ятав.
«… Я вийшов з готелю, щоб повечеряти, і коли проходив повз «фольксваген», що стояв біля тротуару, хтось гукнув до мене: «Митко!» Здивовано зупинився і зніяковів, коли впізнав у людині за кермом Соколова, про якого знаю, що він один з шефів еміграції. Він мені сказав: «Не бійся, маю повідомити тобі дещо важливе», — і запросив до машини. Ми поїхали, але через кілька сотень метрів знову зупинилися в глухому провулку і тут відбулась уся розмова…
Весь час мені здавалось, що Соколов боїться за своє життя. Він двічі попереджав мене, щоб я не повідомляв про його пропозицію жодним іншим способом, тільки усно, повернувшись до Софії. Казав мені також, що коли пропозицію приймуть, передача відомостей і грошей повинна відбутися не у ФРН, а в якійсь іншій західній країні. Зажадав, щоб його повідомили про місце і час зустрічі листом нібито від його брата з Софії, адресованим у Мюнхен до запитання. У листі під будь-яким приводом треба згадати відповідне місто й число, яке, коли відняти від нього п'ять, означатиме дату зустрічі. Зустріч має відбутися у вокзальному буфеті о дев'ятій вечора.
… Соколов сказав, що відомості, які він пропонує, винятково важливі й охоплюють не тільки окремі підривні проекти, але й усю стратегію ворожої еміграції на великий період часу. «Якщо мої друзяки пронюхають, який товар я збираюсь продати вам, мені кінець», — двічі повторив Соколов. На питання, навіщо він у такому разі йде на ризик, він відповів, що тут для нього вже немає перспектив і що надумав змінити клімат…»