Гадаю, що я добре знаю Тодорова. Але чи й справді я знаю його добре? Чи не вважаємо ми подеколи, що маємо повне уявлення про людину, бо звикли часто її зустрічати й говорити їй «добридень»?
Колеса оглушливо заверещали. Гальмуючи, поїзд стишує хід і зупиняється. На пероні, наскільки це дозволяє спека, пожвавлення. Местре. За столиком у затінку буфету люди чекають наступного поїзда. Подружжя обіймаються, засмучені курортною розлукою чи відсвіжені курортними зрадами. Барвисто й галасливо, але все-таки вид на Альпи цікавіший.
Поїзд знову рушив, набрав швидкість і вирвався на бетонну дамбу, яка пересікає морські мілини біля Венеції. Неозорий водяний простір попелясто-сірий, як і небо, хоча, може, й дещо каламутніший. З цього боку поїзда нема на що дивитися, крім води й неба, як, втім, і з іншого боку. І все-таки я підводжусь, виходжу в коридор і зупиняюсь біля вікна. Паралельно залізниці простяглася бетонна стрічка шосе і там, попереду, де вже видніється Венеція, шосе піднімається вгору й завертає праворуч широкою дугою. Далі нічого не видно, але я вдивляюся саме в оте «далі», і мені здається, що я помічаю по той бік дуги зібгане тіло з перебитими ногами й розбитою об камінний парапет головою, з-під якої видніється зім'ята при падінні біла панама, вже просякнута кров'ю.
То мій друг Любо Ангелов. І картину, яка мені ввижається зараз у тріпотливій далечині, я справді бачив не так давно на шосе Венеція — Местре. Бачив, як Любо йшов по шосе своєю кульгавою ходою і як несподівано вискочив чорний «б'юїк», збив його і відкинув до огорожі мосту розчавлене тіло, яке ще мить тому було людиною.
Любо знищили, бо він намагався купити відомості так само, як і Тодоров. І людина, з якою він домовлявся, була така ж непевна, як і Соколов. Тільки Любо діяв не за вказівкою, а на власний розсуд. І, нарешті, Любо — це зовсім не Тодоров. Хочу сказати, що коли б на шосе Венеція — Местре загинув не Любо, а Тодоров, це навряд чи схвилювало мене більшою мірою.
Венеція. Знову метушня на пероні. Знову обійми подружжів, батьків, дочок і суб'єктів з віддаленішими родинними зв'язками. Маю півгодини, щоб вийти в місто і пригадати деякі давні справи. Але спогади — не моя слабість, і коли б я носив їх усі в голові, череп мій луснув би від них. Тому я визнав за краще згаяти час у вокзальному буфеті, зайнявшись більш реальним — кухлем пива й порцією шинки.
Близько п'ятої години поїзд поволі й обережно вповз у величезний сталево-скляний ангар міланського вокзалу. Кінець першої частини. Тут мені виходити й чекати нічного поїзда на Копенгаген.
Залишаю валізу в камері схову й іду прогулятися в місто. Груба помилка: хоча далеко за полудень, на вулиці ще нестерпна спека. Для вечері надто рано. Міланський собор мене не цікавить, останні моделі жіночого взуття — ще менше. Тому ігнорую торгові вулиці й туристичні об'єкти й усамітнююсь у невеличкому кафе біля вокзалу, де протягом трьох годин неуважно спостерігаю складні взаємини між сутенерами і повіями. Коли дослідження кохання із зворотного його боку мені набридли, переміщуюсь у найближчий ресторан, щоб згаяти ще годину за скромною вечерею і півпляшкою вина.
Наближалась північ, коли я знову повернувся на вокзал. Узяв багаж і подався на відповідний перон до відповідного вагона. Величезний яскраво освітлений ангар уже затих. Натомлені пасажири куняють на лавах біля своїх валіз чи сонно човгають навколо кіосків із сувенірами, бутербродами і детективними романами. Провідник, який стовбичить біля вагона, бере мій квиток і, приховано, але уважно оцінивши мою зовнішність, робить знак помічникові внести мій багаж, йду за носієм, плачу що потрібно за непотрібну послугу й зупиняюся в коридорі біля вікна. Перон о цій порі майже порожній, коли не рахувати провідника, двійко літніх пасажирів на лавці навпроти і якогось невідомого, що поволі наближається від вокзалу.
Чоловік побіжно оглядав вагони і вже підійшов настільки, що його обличчя здалося мені знайомим.
— Яка несподіванка! — по-дружньому проказав чоловік, помітивши мене й зупиняючись під вікном. — Кого-кого, а тебе я не сподівався тут зустріти.
— Трапляються й такі випадки, — відказую я й беру простягнуту руку, все ще не здогадуючись, хто її власник.