— Давно почалося засідання? — звернулася вона до містера Хіггінса.
— Не турбуйтеся, ви нічого не втратили, — відказав миршавий.
Погляд незнайомки зупинився на мені, і вона наче щойно помітила мене. Власне, її погляд спершу зупинився на лацкані мого піджака і лише потім з волив перейти на моє обличчя.
— Ви журналіст? — приязно запитала вона.
— Соціолог.
— Шкода. Тут усі соціологи, — зітхнула дама.
— А ким же вони мають бути?.. — добродушно реготнув мій сусіда ліворуч.
За столом президії саме виникло якесь пожвавлення. Керівники конгресу про щось радилися, довірливо схиляючись один до одного, а навколо метушилися секретарки.
— Трохи терпіння панове… зараз вам роздадуть бюлетені, — звернувся до аудиторії чоловік з трибуни.
— Починаються процедурні джунглі, — пояснила моя сусідка, очевидно, звертаючись до мене. — Годину вибиратимемо голову, роль якого полягає в тому, щоб нічого не робити.
Вона нишком спостерігала за мною, і я намагався не заважати їй нескромними поглядами. Тим більше що мої власні спостереження вже закінчено. Дама перебувала у непевному віці між тридцятьма — сорока роками. Чиста біла шкіра і трохи кирпатий носик молодили це обличчя, хоча було воно не таке вже юне. Щось молоде було й у поведінці жінки, що своєю невимушеністю і свободою контрастувала із світською вишуканістю вбрання.
— Оскільки ми з вами не голосуємо, гадаю, ви могли б запропонувати мені чашку кави, — докинула незнайомка, певно, завершивши свій огляд.
— З задоволенням, — кивнув я.
Ми підвелися й почали пробиратися до виходу. Я проходив боком, щоб не заважати сусідам. Зате моя супутниця рухалася фронтально, на повну велич, штовхаючи то дебелого, то хирлявого й бурмочучи по дорозі: «Пардон, містере Хіггінс» та «Пардон, містере Беррі».
________— Порядок денний здається досить перевантаженим, — сказав я, аби щось сказати, оскільки взагалі не мав уявлення про порядок денний.
— Яке це має значення? — стенула округлими плечима жінка, відпиваючи кави.
— Але теми доповідей цікаві, — продовжував я, хоча не мав уявлення й про теми.
— Яке це має значення? — повторила дама.
— Ви говорите так, наче потрапили сюди зовсім випадково.
— Вгадали, — відповіла вона. — Власне, сюди треба було відрядити редактора наукового відділу, та, оскільки він захворів, послали мене. Взагалі знайомством зі мною ви завдячуєте чистій випадковості, містере… Одначе ви не назвали свого імені.
— Коєв.
— Це ваше ім'я.
— Ні, звуть мене Михаїл.
— А мене Дороті.
Ми сиділи за столиком біля заскленої стіни величезного холу, крізь яку виднілася акуратно підстрижена галявина, а далі — штучне озеро і за ним — густа шерега дерев. У залі, напевно, вже відбувалося голосування, якщо не почалися доповіді, однак моя знайома, очевидно, й у гріш не ставила те, що діялося в залі. Вона взяла сигарету з пачки, яку я подав їй, закурила й допитливо глянула на мене:
— Гм, цікаво… Вперше бачу болгарина…
— Якщо це вас цікавить, приїздіть до Болгарії. Там їх трохи більше.
— Нове завжди мене цікавить, — вела далі Дороті. — На жаль, воно не може бути безконечно новим.
— А на мене ви скільки часу покладаєте?
— Легше, молодий чоловіче! Ви надто агресивні! — промовила вона з умисною театральністю. А тоді звичайним тоном додала: — Не знаю. Не маю досвіду в стосунках з болгарами. В усякому разі, можу дати одну корисну пораду.
— Слухаю.
— Якщо хочете довше викликати інтерес у жінок, схожих на мене, розкривайтеся поступово, і то не з гіршого боку.
— А саме?
— А саме не говоріть з ними про доповіді, порядок денний і взагалі про соціологів.
— Але про що ж інше говорити на такому симпозіумі, як оцей?
— Про все що завгодно, тільки не про симпозіум. Ви могли б сказати: «У вас чарівна сукня».
— Вона й справді чарівна… Цей зелений колір, що заспокійливо діє на очі, як твердять окулісти…
— Коли вже мова про зелений колір, дивіться на галявини. Чи, може, ви натякаєте, що вам однаково — дивитися на мене чи на краєвид за вікном?