— Та ні. Краєвиду бракує ваших опуклих обрисів. Данія страшенно рівнинна країна…
— Легше, молодий чоловіче! — Дороті знову вдалася до театрального тону. — Ви надто швидко перейшли від сукні до тіла.
Власне, коли хтось із нас поспішав, то тільки не я. Дама в зеленому володіє умінням непомітно проскакувати етапи й створювати атмосферу близькості там, де півгодини тому не було навіть знайомства.
— Гадаю, що не зашкодить зазирнути до залу, принаймні для годиться, — запропонував я, коли ми докурили свої сигарети.
— Далеко ви не підете, якщо так дбатимете про годиться, — попередила мене Дороті, але підвелась. Потім по-діловому додала: — Тільки найперше допоможіть мені зібрати оці гектографовані матеріали, розкидані по столах.
— Навіщо вони вам?
— А я по них зроблю свою кореспонденцію! Чи ви думаєте, що я сидітиму три дні підряд у цьому холодильнику, щоб записувати базікання ікса та ігрека? Як я вже сказала, мене звуть Дороті, а не Жанна д'Арк.
________У старовинному залі для прийомів дух одвічної плісняви уперто і не без успіху змагався із запахом жіночих парфумів, сигар і алкоголю. Надворі сонячно, але тут величезні люстри вже засвічено. Делегати конгресу в переважній більшості товпляться біля столів, і з їхнього пожвавлення видно, що там роздають не друковані матеріали. Сандвічі справді мініатюрні, але люди науки знають, що маленькі розміри завжди можна компенсувати великою кількістю.
Деякі не дуже голодні гості стоять осторонь зосереджено працюючих щелеп і розмовляють. Дама в зеленому, зараз вбрана у бузковий костюм, полишила мене на містера Хіггінса і містера Беррі, а сама розмовляла біля вікна з молодою жінкою у чорному костюмі й чорному гуморі.
Стоячи між двома поважними вченими, я відчував себе внутрішньо частиною соціологічного сандвіча й насилу стримував натиск, з яким тиснули на мене два зовнішні кусні бутерброда.
— Що ви думаєте про доповідь Монро? — запитав містер Хіггінс, загрозливо схиляючи до моїх вуст обладнане апаратурою вухо.
— Скажіть, що то було просто претензійне марнослів'я, чим потішите мене, бо, значить, я матиму тут однодумця, — підказав містер Беррі, переставши на мить утирати своє спітніле тім'я.
Містер Беррі з трудом підняв свої важкі повіки й крізь виниклу щілину повів на мене своїм лінивим поглядом. У цього чоловіка не тільки повіки, а й усе інше здавалося важким і обвислим — м'ясистий ніс, неначе готовий зірватися з свого хряща, обвислі, мов торби, щоки і, найбільше, величезне черево, завбачливо підперезане міцним ременем, щоб не впало під ноги свого власника.
Цій тілесній мішкуватості колеги містер Хіггінс не без кокетування протиставляв свій імпозантний і стійкий кістяк. Миршавий створював враження, що має значно більшу кількість кісток, ніж нормальні індивіди. Більше того, він увесь був складений з кісток і навіть його худе обличчя здавалося виточеним з однієї великої кістки, пожовклої й одполірованої за довгі роки.
— Доповідь Монро була не така вже й погана, — насмілився зауважити я.
— Бо обмежувалася рамками загальновідомого, — пробурмотів Беррі, насилу ворухнувши губами. — Коли повторюєш чужі думки, завжди є шанс сказати і щось розумне.
— Для Монро цей шанс дорівнює нулеві, — заперечив Хіггінс. — Він безпомилково вибирає найгірше з того, що лишили йому попередники.
— Думаю, що ви несправедливі до бідного Монро, — промовив Беррі, зумівши, хоч і з мукою, підняти свою товсту руку у заперечливому жесті. — Він ніколи не вмів вибирати. Він краде навмання.
— Чого це ви присікалися до вашого Монро, коли те ж саме стосується і всіх інших? — почувся раптом голос Дороті.
Вона залишила свою похмуру співрозмовницю й поспішила приєднатися до нашої бесіди, хоча, певно, не знала, про що саме йшлося.
— Вибачте, але «всі інші» — це поняття, яке включає і нас, — промимрив Беррі.
— О, ви лише спостерігачі. Гадаю, що саме цьому й завдячує ваш загострений критицизм, — докинула дама в бузковому.
— Нас записали спостерігачами, бо наша делегація й без того виявилася великою, — немов вибачаючись, пояснив мені Беррі.
— Бути спостерігачем за всіх обставин краще, ніж бути об'єктом спостереження, — по-філософському узагальнив Хіггінс. І, схиливши до мене свій слуховий апарат, наче збираючись прослухати мене, додав: — Адже й ви волієте спостерігати, аніж бути спостереженим. Чи не так, містере Коєв?
— Авжеж, — відповів я відверто. — Особливо коли спостерігають такі люди, як ви.
— Чому? Що вам не подобається у нашій системі спостереження? — запитав Хіггінс, і тонкі його сині губи застигли в безневинній посмішці.