Здригнувшись від раптового тріску ударних інструментів, Хіггінс подивився на дансинг, а потім зневажливо відвернувся.
— Людство двадцятого століття не змогло вигадати чогось більш інтригуючого, ніж роздягання… — промимрив він.
— Справа не в роздяганні, а в тому, хто роздягається, — уточнила Дороті. — Дівчина має досить непогану статуру.
— То й що? Коли доживете до мого віку, зрозумієте, що ці речі нічого не варті. Наш світ не гімнастичний зал і не косметичний салон, і люди розрізняються не за своїми фізичними даними. Ви, любий Беррі, наприклад, абсолютно лисий, але це, гадаю, зовсім не заважає вам писати книжки…
— Ви, Хіггінсе, також глухий, але я не нагадую вам про це повсякчас, — дещо роздратовано зауважив дебелий.
— Ну от, знову комплекси! — вигукнув худий, змахнувши своєю довгою кощавою рукою. — Це людство поспіль зліплене з комплексів!
Як і більшість людей з поганим слухом, професор говорив голосніше, ніж потрібно, вважаючи, напевно, що люди навколо також недочувають. Й оскільки було вже по другій пляшці віскі, Хіггінс промовив це з такою силою, немов виголошував промову з трибуни симпозіуму. Артистка, яка вже встигла зняти жакет і спідничку, незадоволено глянула на галасливого клієнта, але побачила тільки його байдужу спину. Спритним рухом вивільнилася з мереживної чорної комбінації, а потім легким грайливим кроком підійшла до нас, зупинилася перед Хіггінсом, погладила його короткий білий чуб і несподівано припала в довгому пристрасному поцілунку до пожовклої шкіри його чола. Напівгола жінка, мабуть, сподівалася спокусити чи присоромити галасливого базіку, але впіймала облизня. Хіггінс лише по-батьківському поплескав її по задній частиш, а тоді обернувся до мене й так само голосно продовжував викладати свої думки:
— Комплекси, манії… І саме тут вам слід зрозуміти, що соціологія дорівнює психології. Психологія суспільства, й нічого більше!
Артистка, збентежена цим актом зневаги, подалася своєю танцюючою ходою назад, постала перед дзеркалом і методично, під музику, стала скидати рештки одягу.
— Соціальні конфлікти не можна пояснювати голою психологією, — відповів я не стільки для встановлення істини, як для того, щоб врятуватися од загрозливо схиленого наді мною кістяка Хіггінса.
Однак моя репліка виявилася тактично хибною, бо кістяк нахилився ще більше й у своєму ораторському пафосі мало не трапив перстом мені в око.
— Ви так гадаєте? Погляньте! — (Він вказав на свій слуховий апарат). — Одна маленька вада, і в мене виробився цілий комплекс… Інша вада… — (цього разу перст спрямувався до голого тім'я Беррі) —…і в мого ближнього виробився інший комплекс…
— Хіггінсе, я вже, здається, сказав… — спробував перебити його дебелий, але марно.
— … А уявіть, які комплекси роз'їдають усе суспільство, що аж кишить вадами!..
Він на мить замовк, наче даючи можливість цій уяві якнайповніше сформуватися в моїй голові, тоді одпив з чарки й повів далі:
— Бідність породжує комплекси так само неминуче, як і плішивість! — (Невдоволений порух Беррі). — А багатство? А влада? А безправність? Все це джерела комплексів. І ось вам причина усіх соціальних конфліктів!
Хирлявий знову спробував ткнути свій страхітливий вказівний палець мені в око, і це примусило мене не дуже тактовно відвернутися до дансингу. Тим часом артистка встигла зняти з себе все, за винятком взуття, й, узявши в камердинерки довгу весільну фату, з блаженною усмішкою пришпилювала її до зачіски. Величезне дзеркало відкривало публіці широкі можливості для огляду жіночої постаті з обох фасадів одночасно, і вона досить довго вихилялася перед ним, щоб і найприскіпливіші спостерігачі встигли завершити свої дослідження. Нарешті після останнього оберту навколо власної осі артистка рушила до невидимої церкви, супроводжувана камердинеркою, яка притримувала шлейф фати, тоді як у залі лунали останні акорди оркестру й немічні оплески публіки.
— Шлюб… такий же міф, як і все інше… — бурмотів Хіггінс, який після мого безцеремонного вчинку знову зволив глянути на дансинг.