— Містере Хіггінс, чи не перестанете ви нарешті набридати нам своїми банальностями? — поцікавилася Дороті, чия увага досі була цілком захоплена стриптизом.
— А невже атракціон, який ви цілих десять хвилин спостерігали, затамувавши подих, оригінальніший за мої концепції? — запитав хирлявий, щедро наливаючи якусь частину віскі у наші чарки, а решту — на сніжно-білу скатертину.
— В усякому разі її атракціон більше захоплює, ніж ваш.
— Може, ви хочете, щоб і я роздягнувся?
— О ні, ні в якому разі! — вжахнуто скрикнула Дороті.
— Над чим ви працюєте зараз, дорогий Коєв? — здогадався продовжити все ту ж, хоч і перервану, розмову Беррі, прополоскавши свою горлянку.
— Над теорією індустріального суспільства, — відказав я, не зморгнувши оком, бо всі подібні запитання були давно передбачені.
— Оце тема, яка зацікавила б мого видавця! — озвався Хіггінс, неспроможний і хвилини бути поза бесідою.
— Я критикую названу теорію, — промимрив я, щоб остудити його ентузіазм.
— Однаково. Тема цікава за будь-яких обставин, — великодушно махнув рукою Хіггінс, мало не скинувши зі столу пляшку.
— А що ви одержите за цю працю? — поцікавився Беррі.
— Не можу цього сказати до її завершення.
— І все-таки хоч приблизно?..
— Віддайте її мені, і я гарантую вам щонайменше двадцять тисяч… — так само великодушно заявив Хіггінс.
— Знову тисячі і знову долари, — досадливо зітхнула Дороті. І, звернувшися до мене, додала: — Ходімо краще потанцюємо.
Чи тому, що був понеділок, чи тому, що ціни в закладі досить високі, але за столами не так уже й густо, і на дансингу пар якраз стільки, щоб навіть такий посередній танцюрист, як я, міг маневрувати. Власне, коли хто й водив, то швидше дама в бузковому, а я тільки в ритмі мелодії піддавався її примхам. Такою тактикою не слід нехтувати при певного роду дебютах: замість відступити й виказати цим свої підозри, краще ненадовго попуститися за течією, поки не зорієнтуєшся в обстановці і не збагнеш ритм танцю, фігури і те, навіщо тебе втягують у нього.
Дороті притислася до мене своїм міцним бюстом, не боячись, що може зім'яти сукню, й дивилася на мене своїми великими очима, не боячись, що викаже мені щось більше за звичайну вечірню розніженість.
— Михаїл… Це звучить як Майкл…
— Бо ім'я те ж саме.
— Справді? Ах, з якими спогадами пов'язане це ім'я!..
— Сподіваюсь, я не зачепив струн вашого першого кохання.
— Ні, але одного з перших. Час збігає, а спомини ростуть… Я вже майже літня жінка, Майкле!
— Не вигадуйте.
— Чи повірите, через місяць мені вже тридцять!
— Це неможливо. Я дав би вам найбільше двадцять п'ять.
— Ви жахливий брехун, Майкле. Жах як люблю слухати таких брехунів!
Швидкоплинна тінь від фрази про безповоротний плин років знову поступилася місцем замріяності, і великі очі дивилися на мене з багатообіцяючою відвертістю досвідченої жінки. У цю мить я, може, вперше помітив, що в неї справді гарні очі, темні й спокусливо глибокі, що вона взагалі все ще гарна. Може, вона саме тепер перебуває в зеніті своєї краси, але жінки звичайно самі захмарюють той зеніт, отруюючи себе думками про неминуче старіння.
Вухо моє не без задоволення вловило останні такти мелодії, бо оте безцільне човгання туди-сюди зовсім не належить до моїх найулюбленіших занять. Однак дама в бузковому, вгадавши мої дезертирські наміри, затримала мою правицю своєю випещеною білою рукою доти, доки оркестр не заграв якийсь наступний твіст чи щось подібне.
— Я не вмію танцювати твіст, — пробурмотів я.
— Не має значення. Танцюйте, як вам заманеться. Я просто відпочиваю з вами, Майкле!
— Не знаю нічого кращого для відпочинку, ніж зручне крісло.
— Так, але тільки коли поблизу не буде дорогого містера Хіггінса.
Тим часом пари навколо нас розділилися, і партнери почали вихилятися один перед одним, а ми — Дороті і я — продовжували танцювати, тісно обійнявшись, і жінка в бузковому так втупила в мене свій глибокий темний погляд, що я з інстинктивного страху перед утопленням відвів очі до голих жінок, намальованих по стінах світними фарбами.
— … Обожнюю подорожі… — промовила своїм приємним мелодійним голосом Дороті. — Опинятися в місцях, які тобі ще не набридли, й залишати їх, поки вони вже не набридли…
— Чи не тому ви обрали журналістику? — запитую прозаїчно.
— Почасти так. А ви хіба не любите мандрувати?
— Дуже.
— І, певно, багато подорожуєте?