— А, то інша справа, — повторив співрозмовник і знову затиснув сигарету кутиком губів.
Поки ми розмовляли, з'явилася нова втікачка й подалася до бару. І, коли не помиляюсь, знайома: це дама у чорному вбранні й при чорному гуморі, яка розмовляла з Дороті на вчорашньому прийомі. Жінка й собі узяла каву і підійшла до нас. Вона й сьогодні у чорному, а на її обличчі такий вираз, наче в руках у неї не чашка кави, а останки дорогого небіжчика.
— Моя секретарка, міс Грейс Мартін, — відрекомендував її Сеймур.
Грейс Мартін машинально і холодно подала руку, потім байдуже глянула на лацкан мого піджака й зауважила безбарвним голосом:
— «Болгарія»… Ви розмовляєте з супротивником, містере Сеймур?
— А чому б і ні? — відказав той недбало. — Мене більше цікавлять вороги, ніж якась незначуща людина, що набридатиме мені дурними теревенями. Зрештою, найважливіші питання людина завжди вирішує із ворогами.
Жінка, нічого не заперечивши, сіла біля шефа і, зайнявшись сигаретою та кавою, наче забула про нашу присутність. Вона значно молодша за Дороті, але це навряд чи допомогло б їй конкурувати з журналісткою. Грейс Мартін виглядала такою ж безбарвною, як і и голос, і характеристика, яку я міг би дати їй зараз, відзначала б її повну протилежність Дороті. Замість привабливості — замкнутість і відчуженість. Замість жіночності — майже чоловіча твердість хлопчачої постаті й різких рухів. Замість елегантного вбрання — вже згадуваний аскетичний костюм, окуляри, чорне волосся, прибране у зачіску старої діви, чорне взуття на низьких підборах. Бррр! Аж морозом обсипає.
— Ви вчинили розумно, скориставшись нагодою побувати на симпозіумі, — дещо повчально промовив Сеймур. — Це назавжди одіб'є бажання брати участь у подібних збіговиськах.
Я не заперечую, чекаючи продовження й побіжно вивчаю секретарку-черницю.
— Дві третини отих, — Сеймур недбало махнув рукою в бік залу, — пустоголові соціологи, а решта — розвідники. Найгірше, що на трибуну пнуться саме соціологи, а не розвідники; ті могли б розповісти справді цікаві речі.
— Ви, очевидно, віддали б перевагу міжнародному симпозіуму з проблем шпигунства, — докинув я, аби щось сказати.
— Це нецікаво, — озвалася Грейс, не відриваючи очей від своєї чашки. — Усі безсоромно брехатимуть.
— Іноді людина, брешучи, виказує досить правди, — заперечив Сеймур. — Авжеж, симпозіум з шпигунства як видовище куди бажаніший. Чи не так, містере Коєв?
________У перерві, перш ніж піти з симпозіуму, я знову зіткнувся В холі з Хіггінсом і Беррі, але вони знову тільки кивнули мені. А коли наступної миті я зустрів і Дороті, розмова вичерпалася моєю подякою й однією-двома її фразами: «Прошу вас, нема за що». Після усього цього можна справді подумати, що учорашня дружня вечірка ніщо інше, як випадкова випивка, і що окремі репліки, здатні викликати підозру, всього лише самовпевнені п'яні обіцянки.
Але думка, яка мене тривожила, поки я пробирався крізь обідні юрми копенгагенців, пов'язувалася не з трійцею моїх колег-спостерігачів, а з тією обставиною, що сьогодні вівторок. Вівторок, а це значить, що людина у сірому картатому кашкеті й дорожньою сумкою САС чекатиме на мене біля входу в «Тіволі» рівно о сьомій вечора.
Кажуть, що сім — погане число, що вівторок також поганий день, і коли судити з сьогоднішнього становища, цей висновок не такий вже далекий від істини. Непомітна перевірка, здійснена мною, поки я йшов по Вестерброгаде, впевнила, що за мною все ще стежать. 1 нема підстав сподіватися, що до вечора це припиниться, але все ж зустріч перед «Тіволі» мусить відбутися хоч би для того — як не для іншого, — щоб у Центрі знали, що Еміль Боєв справді там, куди його відрядили, хоча й у стані повної бездіяльності.
Я звернув з Вестерброгаде праворуч, і за кілька кроків мій погляд помітив щось знайоме. Добре знайоме, коли вважати, що лише тиждень тому я сам спостерігав цю панораму Золотих Пісків, і то не на афіші. Афіша висіла у невеличкій вітрині, над якою виблискувала табличка: «Балкантурист», а в глибині приміщення двоє чоловіків сиділи в кріслах і розмовляли, а якась дівчина працювала за невеличким письмовим столом. Чоловіки напевно болгари, а дівчина — на сто відсотків болгарка, судячи з рис її обличчя, хоч у таких випадках ніколи не можеш бути певен.
«То й що, навіть коли й болгари», — думав я, поминаючи вітрину, не уповільнюючи крок. А у вухах прозвучав знайомий спокійний голос генерала: «Жодних контактів, ні за яких обставин…»
Знову звернув праворуч у першу ж вулицю й простував далі як звичайний турист, що знайомиться з містом. Чоловік, який стежить за мною, теж удає перехожого. Досвід, однак, привчив мене не тільки швидко розпізнавати таких суб'єктів, але й розгадувати їхні наміри. Природно, робота шпига — вистежувати, але й цю роботу можна виконувати у сто різних способів, а від способу, у який вона здійснюється, неважко встановити, чи стеження це «про всяк випадок», чи з точно визначеною метою; навіть те, чи тебе сприймають як посереднього противника, чи противника першої величини, і, нарешті, стежить за тобою поліція чи хтось інший.