Виходжу до Ратуші й завертаю в перше ж кафе випити кави. О цій порі за столиками не людно, і я вибираю зручне місце на осонні, тоді як моя тінь притулилася в затінку, подалі від протягів і моїх поглядів.
Попиваючи каву й аналізуючи поведінку мого шпига, я дедалі більше впевнювався, що стеження ведеться за рахунок казни його величності короля Данії. Сьогоднішній мій супутник — вже шостий за три дні, не рахуючи його колег на колесах, і всі вони — моторизовані чи піші — роблять свою справу на один копил, не дуже прикриваючись, але й без нахабства. Я, звичайно, не примхливий і не маю особливих прихильностей До національностей моїх шпигів, однак волію, щоб у даний момент за мною стежили датчани, а не американці.
Розраховуюсь за каву й знову починаю безцільно вештатись, хоча чудово знаю, що всі порядні люди у цей час за обідніми столами. Після вчорашньої пиятики я не відчував ніякого апетиту, а щодо вештання, то воно хоч і безцільне, але немарне. Треба уміти заживати користі навіть з дрібниць. Тому вмикаю свою майже автоматичну звичку запам'ятовувати навколишню обстановку, віддаючи сентиментальну перевагу пасажам і підземним переходам, прохідним дворам, автобусним зупинкам і зупинкам таксі, загальним і службовим входам великих магазинів, затіненим чи найбільш пожвавленим місцям, ритму дії світлофорів тощо.
Не маю й найменшого уявлення, чи все це ще знадобиться мені, й навіть хочу вірити, що ні, але не зашкодить накопичити якомога більше таких вражень, бо коли певної миті якесь із них насправді мені знадобиться, тоді буде надто пізно поповнювати свої знання.
________Серед пам'яток вищезгаданого типу фігурує й крамничка з сигаретами і газетами неподалік од парку «Тіволі». За п'ять хвилин до сьомої того ж дня купую в крамничці останній номер «Таймса» і продовжую свою путь. Черговий шпиг тримається за традиційних метрів п'ятдесят, і саме тому я виявив таку честь старому й нудному «Таймсу». Мій прихід на зустріч із газетою мав означати: «За мною стежать». А коли заголовок газети обернено до парку, мовчазна репліка збільшується ще на одне речення: «Нічого для вас не маю».
Годинник на Ратуші гучно й урочисто відбиває сім ударів, коли я разом з юрмою туристів та місцевих роззяв проходжу повз «Тіволі». Чоловік у кашкеті з сумкою в руці на своєму місці. На змиг ока обмінюємося поглядами, і по тому, як він тримав сумку, я зрозумів, що й зв'язківець не має для мене повідомлень.
Пройшовши з десяток кроків, я мало не зіткнувся з товариством, яке в повному складі рухалося назустріч: Сеймур, Грейс, Дорогі, Хіггінс і Беррі.
— А, ви вже з «Тіволі»! — докірливо кинула мені Дороті.
— Ні.
— Тоді гайда з нами!
Без заперечень приєднуюсь до галасливого товариства, галасливого тільки завдяки Дороті. Беррі подався до каси по квитки, і невдовзі ми опиняємося у святилищі розваг — «Тіволі».
Пройшли повз літній театр, схожий на китайську пагоду, обійшли фонтани, водяні виверження яких супроводжувалися музичними виверженнями міського оркестру, завернули подивитися на штучне озеро, де не було нічого цікавого, і трохи постовбичили перед дитячою каруселлю.
— Позначте у своєму нотатнику, що бачили й «Тіволі», — сказав Сеимур Дороті. — Й рушаймо.
— Як це рушаймо? А рулетки? — майже обурилась Дороті.
— Могли б і щось перекусити, — несміливо запропонував Беррі, утираючи непросихаючий піт з свого чола.
— Вам би тільки напихатись, любі… — понуро пробурчав Сеймур.
Та оскільки ми саме підійшли до якоїсь пивнички і Беррі з Хіггінсом вже простували до вільного столика, Сеймур неохоче рушив слідом. Кельнерка у білій мереживній наколці, білому фартушку й з білим обличчям обдарувала нас люб'язною посмішкою:
— Що бажаєте?
— Я взяла б сандвічі, — негайно виголосила Дороті. — Датські сандвічі славляться.
— Сандвічі? — насупився Сеймур. — Вони всі перемацані… певно, й не зовсім чисті…
— Ви завжди бачите речі з найгіршого боку, — зауважила Дороті.
— Тобто з реального, — байдуже уточнив Сеймур. — Беруть хліб однією рукою, а шинку тулять другою.