Й оскільки Дороті дивилася на нього, чи не жартує він, Сеймур узяв пакуночок з її рук і викинув у найближчий кошик для сміття.
________Спроба утекти під приводом, що мені нічого робити серед незнайомих людей, не дала наслідків.
— От і познайомитесь, — відказав Сеймур, подивившись на мене так, наче тільки зараз завважив мою присутність.
— Але мене не запрошували…
— Не турбуйтеся, туди нікого не запрошують. Навіть і вас, Дороті. Чи не так?
Й оскільки жінка в сірому не зволила відповісти, Сеймур додав:
— Їхня господа, знаєте, щось на зразок міського майдану. Люди просто переходять його, перш ніж іти куди-інде. За винятком тих, хто віддається грі… чи життю, як грі… чи як там ще…
Отже, ми посідали у дві машини, що стояли біля «Тіволі», й подалися до Тейлорів.
Господарі зустріли нас такими ж стандартними усмішками, якими зустрічали й інших гостей. Може, тільки Сеймур мав привілей на особисте ставлення, бо замість машинального «як поживаєте?» йому було сказано: «Як мило, що ви прийшли, Вільяме». Ми увійшли в салони, а подружжя залишилося в холі, де, видно, їм судилося простояти цілий вечір, зустрічаючи й проводжаючи гостей, які без упину розминалися у дверях. Інакше кажучи, миле двійко молодих людей, які, боюся, заскоро постаріють під тягарем світського життя. «Салони» — це п'ять-шість просторих кімнат, сполучених між собою й обставлених дорогими меблями, придбаними, певно, випадково, бо такі ж строкаті й різностильні, як і численні гості. Що ж до самих відвідувачів, тут, крім кочівників, які заявилися тільки вихилити по чарці, були й представники більш осідлих племен, що розташувалися по канапах, а то й просто по килимах. Суміш вишуканої елегантності й богемної недбалості, голених і бородатих фізіономій, міні- й максі-туалетів, зачісок майже всіх кольорів веселки й найрізноманітніших мов індоєвропейської групи. І тільки одним-єдина об'єднуюча ланка — випивка. Усі тут п'ють віскі й усі однаково спраглі, отож кельнери в білих куртках без упину розносять таці з повними келихами й прибирають порожні.
Наша компанія розпалась у цій юрмі, і я вже відчув полегшення від того, що лишився сам, коли просто над вухом почувся трубний голос Сеймура:
— Чи не здається вам, що тут надто гамірно… й страшенно душно?.. Ходімте краще далі.
— Боюся, що далі те ж саме, — неохоче відповів я.
— Не зовсім.
Він пішов уперед, а я слухняно подався слідом; ми поволі минали кімнату за кімнатою, пробираючись крізь натовп, аж доки не вийшли в якийсь бічний коридор і не опинилися перед щільно зачиненими дверима кольору червоного дерева. Кельнер виставляв на низький буфет пляшки віскі, виймаючи їх з картонних коробок. Певно, він тут не тільки господарював, а й чатував біля дверей, бо спритно перепинив нас, і тільки коли Сеймур щось мовив йому, дозволив увійти.
Просторе приміщення було коли не прохолодніше, то принаймні тихіше, ніж інші салони. Яскраво освітлене чотирма старовинними люстрами, воно все-таки видавалося похмурим, може, через облицьовані червоним деревом стіни і оббиті темно-зеленим оксамитом меблі. Важкі оксамитові портьєри закривали вікна. На цьому мінорному тлі яскраво виділялися світло-зелені чотирикутники ломберних столів. За винятком кількох груп, що грали в покер, основна маса присутніх купчилася навколо великого центрального столу з рулеткою. Ми підійшли й собі. Сеймур вийняв з бумажника десяток банкнотів по п'ятсот крон і недбало подав одному з двох круп'є у смокінгах.
— Які жетони бажаєте? — поспитав той.
— По сто крон.
Приклад зобов'язував, особливо після моєї заяви, що не граю по дрібних. Однак у подібних випадках я не звик відчувати себе зобов'язаним комусь в чомусь. Почекавши, поки круп'є відлічить Сей-мурові п'ятдесят крупних жетонів, я царственим рухом подав круп'є єдину банкноту і натомість одержав п'ять жетонів. Між нами кажучи, я волів би дрібніших, але круп'є, очевидно, вирішив, що я і мій супутник — люди одного рангу.
Спочатку я тільки спостерігав за грою Сеймура. Він ставив то на чотири цифри, то на «шьовал», згідно, певно, якійсь своїй системі. В мене немає системи, тому я ставлю один жетон на червоне, приготувавшись чимскоріше позбутися свого жалюгідного капіталу і перейти в категорію глядачів. Круп'є, як у солідних ігорних казино, закликав гравців: «Робіть ваші ставки!» — крутнув ручку рулетки, пустив кульку й протяжним голосом попередив: «Ставки зроблено!» Кулька якийсь час стрибала і після деякого вагання зупинилася на червоному. Чоловік у смокінгу спритним рухом підсунув один жетон до мого й прибрав лопаткою програні ставки.