За простим принципом імовірності, згідно з яким колір, що вийшов, не має шансів вийти повторно, ставлю двісті крон на чорне й знову виграю.
— Браво, Майкле, ви вдало наслідуєте приклад, який я подала сьогодні, — чую шепіт Дороті.
Вона сіла ліворуч од мене, певно, щоб бути подалі від Сеймура, і подала круп'є п'ятсот крон:
— Жетони по двадцять, прошу!
Вільний круп'є відрахував їй жетони, а я поставив нові двісті крон на червоне, саме коли почувся протяжний голос: «Ставки зроблено!» Цього разу програш. І, щоб більше не грати абияк, ставлю усі шість жетонів знову на червоне.
Червоне.
— Браво, Майкле. Ви справді здібний учень, — вдруге прошепотіла Дороті, яка вирішила поставити два малих жетони на першу колонку. Сеймур також бачив мою скромну перемогу, але утримався від коментарів. Він цілком захопився власною системою, і його наполегливість винагороджувалась, бо купка жетонів перед ним помітно збільшилась.
Розповісти точно, як протікала гра далі, значило б напевно збрехати, оскільки в мене не лишилося ні точного уявлення, ні точного спогаду про неї, крім того, що я ставив і ставив на колір. Оскільки я вирішив будь-що програти капітал і відійти від столу, я без розбору ставив жетони то на чорне, то на червоне, час від часу з подивом помічаючи, що купа жетонів переді мною незмінно збільшувалась, попри нечасті програші. Іншою, на жаль, була доля моєї вчительки. Хоч грала вона дрібно, але швидко втратила всі свої жетони й мусила вийняти нову банкноту, а тоді й третю. Зате Сеймур уже подвоїв свої авуари. Застигнувши перед столом з незворушним обличчям і димлячою в кутиках губів сигаретою, він при кожному вигуку круп'є відраховував по десять крупних жетонів, ставлячи їх то на одне, то на друге поле.
— На сьогодні все, — понуро мовила через якийсь час Дорогі. — Радію, що хоч ви, Майкле, виграєте. Заступайте мене гідно!
— Може, краще ви мене заступите?
Вона, вагаючись, глянула на мене, але те вагання швидко змінилося героїчною рішучістю:
— Не маю сили відмовитись. Усе моє єство кипить жадобою реваншу.
Я поступився Дороті своїм місцем і, щоб не заважати їй, попростував до виходу, побіжно відзначивши, що Сеймур провів мене поглядом.
У сусідніх приміщеннях гостей значно порідшало. Зменшилася й задуха, бо вікна були широко розчинені в ніч, насичену електричним сяйвом. У наявності всі умови, щоб спокійно випити віскі. Що я й зробив.
— Спустила все. Можемо рушати, — через півгодини оголосила Дороті, ставши біля канапи, на якій я влаштувався.
— Віскі?
— Ні. Краще коктейль з вітріолу й ціаністого калію. Просто вмираю од злості.
Я огледівся. Сеймур все ще не з'являвся у салоні, а Беррі, Хіггінс і Грейс давно зникли. Саме час наслідувати їхній приклад. Машина мчала вечірніми вулицями, а Дороті вела своєї:
— Злість мене бере, що так по-дурному програла ваші гроші, — бурмотіла вона.
— Вони такі ж мої, як оті в «Тіволі» — ваші.
— Жбурнути мій виграш у кошик, ви уявляєте!
Вона повернула обличчя до мене, наче забувши про кермо, і мене охопило неприємне відчуття, ніби ми зараз вріжемося у якусь вітрину.
— Тепер ви розумієте, чому я програла? Коли нехтуєш тим, що одержав, доля тебе карає. — І, знову втупивши погляд просто себе, Дороті повторила — Жбурнути мій виграш у кошик…
— А може, цього вечора він те ж саме вдіє і з своїм.
— Ждіть, аякже! — Потім знову повернулась до наболілого — Треба було міняти стиль гри. Бачиш, що програєш, — зміни стиль.
— І що з того? Ви ж не можете змінити систему. Рулетка — це система, і вона працює проти вас.
— Але ж ви виграли…
— Тимчасово. Це також елемент системи. Пастка для наївних.
— Вільям теж виграв, — наполягала Дороті. Оскільки я мовчав, жінка сама собі відповіла — Власне, людина легко виграє тоді, коли виграш їй байдужий. Взагалі людина завжди одержує задарма те, що не цінує. Сеймур — багата людина.
— А ви?
— Була багата, Майкле. — Вона наголосила на минулому часі. — Не скажу, що зараз бідна, але примхи надто дорога річ, щоб попускати їм усе життя.
— А навіщо попускати?
— Навіщо? Бо життя без них стає нестерпно нудним. Дороті різко повернула і так само різко загальмувала перед освітленим білим фасадом «Англетера». Потім заглушила мотор, вийняла ключ і, глянувши на мене, додала:
— Якщо я запрошу вас до себе, гадаю, що і це моя маленька примха, але я готова дозволити її…
________Маленька примха? Чому б і ні. Особливо коли цього вимагає етикет.
Підводжусь з ліжка, закурюю сигарету й влаштовуюсь у зручному білому кріслі. У цьому люксовому апартаменті все біле й рожеве, як і жінка, що забула вкритися перед тим як заснути. Неуважливо окидаю поглядом це тіло, коли не свіже, то принаймні щедре. Переводжу погляд на обличчя: вуста без помади видаються блідими, під очима темні кола. «Не дав би вам більше двадцяти п'яти», — казав я, звикнувши з галантності применшувати на десятиріччя вік знайомих мені жінок. Так, їй не менше тридцяти п'яти, і принаймні половина цього віку минула в маленьких примхах, і втома вже пробивалася з-під рожево-білої поверхні фасаду.