Джеймс Бонд і йому подібні, попри свою пристрасть до маленьких постільних розваг, мабуть, зневажили б залицяння цієї відквітлої красуні. А я при всій своїй скромності відгукнувся на перший заклик. Курйоз.
Людей, на яких слід заповнювати досьє, збільшилося з трьох до п'яти, і кожен з них дурить мене по-своєму, за винятком хіба Грейс, яка не бреше тільки тому, що мовчить. Вони обсновують мене брехнею слів і вчинків, і найпростіше виплутатися з тенет, здавалось би, — припустити, що все, що йде від них, — брехня. Але припустити таке — значить позбавити себе тих опорних пунктів, тих маленьких ознак правди, з яких може скластися ціла правда.
Погляд знову падає на сплячу жінку, втім, без будь-якого інтересу до її жіночих принад. Якщо в п'ятірці доброзичливих і відвертих людей справді є щира людина, то це, без сумніву, Дороті. Питання в тому, наскільки її відвертість може завдати мені клопоту поза помірними втіхами помірних примх.
Звичайно, кожен незнайомий — можливий супротивник. Але можливий — ще не значить справжній. До того ж супротивники можуть бути найвідмінніших вдач і спонук. А це означає, до речі, що є супротивники, яких у даний момент можна обернути на союзників.
Неначе відчувши, що я думаю про неї, Дороті заворушилася в ліжку, спробувала вкритися неіснуючою ковдрою й повернулася на інший бік.
Вважається, що у такій професії, як наша, певна доза підозріливості не шкодить. Питання тільки, що ми розуміємо під цим і в якій дозі. Постійна підозріливість затуманює ясність бачення, розпорошує увагу, примушуючи озиратися на всі боки замість зосередитися на тих напрямках, звідки справді може чигати небезпека. Підозріливу людину мають за дуже обережну й невразливу, але вона, власне, фортеця, уже напівзахоплена ворогом, бо дезорганізована зсередини.
Я загашую сигарету в кришталевій попільниці, встаю з крісла й нишком заходжуюсь оправляти свій одяг, весь час думаючи про одне.
Так. треба бути не підозріливим, а проникливим, мати вуха й очі відкриті, щоб сприймати усю наявну інформацію — й брехливу — і напружувати мозкові звивини, щоб ретельно аналізувати її. Сеймур має рацію: будь-яка брехня, за характером своїх хибних відомостей, часто-густо несе досить точну інформацію про те, що намагаються приховати. Дайте будь-кому вільно брехати півгодини, і він своїм базіканням неодмінно викаже щось із того, приховуваного. Тому базіки небезпечні самі для себе і для своїх навіть тоді, коли брешуть.
Отож я вслухаюсь у все, що можу чути, й вдивляюсь у все, що можу бачити, і навіть сам ладен на певні пустощі в ім'я галантності. І ось мій слух уловлює ледь чутний дисонанс у цьому наче злагодженому квінтеті. Щось рипить у взаєминах Сеймура, з одного боку, і Хіггінса та Беррі — з другого. Ще виразніше це у взаєминах Сеймура й Дороті. І хоча рипіння звичайно дратує, та зараз воно швидше тішить, і я навіть не проти, щоб дисонанс у квінтеті посилився настільки, щоб весь концерт зірвався.
Але дисонанс може бути й заздалегідь передбачений. Додаткова пастка на простачка. Точнісінько, як випадкові виграші підтримують ілюзію, що система працює на твою користь. Коли п'ятеро хочуть навіяти тобі враження, ніби ти потрапив у щиру домашню обстановку, найпростіше почати кепкувать один з одного чи сваритися. «Не думай, що ми щось приховуємо. Дивись, ми ледве терпимо один одного».
Дороті знову заворушилася на ліжку. Певно, змерзла, бо згорнулась клубочком і затихла. Крізь напіввідчинене вікно вливалося прохолодне повітря, змішане з запахом моря. Світало. Неонові колби на порожньому майдані випромінювали в сутінки бліде сяєво. Десь неподалік старовинний годинник відлічив чергові півгодини кількома тактами улюбленої всіма старовинними годинниками біг-бенівської мелодії.
Я надів піджак, підійшов до ліжка й накинув на жінку легку пухову ковдру. І вийшов, безшумно причинивши двері.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Симпозіум ішов усталеним порядком. Наукові повідомлення й виступи по доповідях — писані, бо доповіді були відомі наперед. Фотографування на згадку — в залі. Знімки на згадку і кава в кулуарах.