— Їхня кава на рівні доповідей, — зауважив Сеймур ранком третього дня, зустрівши мене в тлумі біля бару. — Може, вип'ємо чогось пристойнішого?
— Якщо знову каву, не бачу потреби йти кудись, — відповів я.
— Може, й не каву, — знизав плечима Сеймур. — Головне — аби свіже повітря.
Він, очевидно, фанатик чистого повітря, бо все жаліється на задуху, не підозрюючи, що її може викликати сигарета, яка не перестає диміти в його роті.
Ми сіли в елегантний чорний «Плімут» і рушили у невідомому напрямку.
— Вчора ви кинули гру саме тоді, коли вона тільки почалась, — промимрив мій супутник, втупившись просто себе.
Він упевнено й вправно вів машину людними вулицями, але його манері рушати з місця чи гальмувати бракувало плавності, відчувалася рвучка твердість.
— Я дав можливість дамі відігратись, — мовив я, неначе виправдовуючись.
— Істерія не може конкурувати з твердим холодним розумом, — заперечив Сеймур, не повертаючи голови. — Рулетка, як вам відомо, раціональна гра, гра ймовірностей, в якій всі найкращі варіанти попередньо відібрано в гравця й передано банку.
— І ви все-таки маєте нерозсудливість грати…
— Я граю не через нерозсудливість, а через довіру до власного здорового глузду. Я люблю складні ігри, Майкле.
Він уперше і наче випадково назвав мене на ймення. Тут усі починають звати мене Майклом, ніби переконуючи, що я вже своя людина.
Виїжджаємо на широку Фредеріксберг-алею, і Сеймур збільшує швидкість, не уриваючи свої міркування:
— Дороті варто б спробувати щастя в покері. І то в суто жіночому товаристві. Одна несамовита істеричка поміж трьох інших — це вже певний шанс на успіх… — Він замовк, неначе згадавши щось. А невдовзі докинув: — Сподіваюсь, те, що я кажу, вас не дратує.
— Чому мало б дратувати? Ви ж говорите про Дороті, а не про мене.
— Але ж Дороті ваша приятелька…
Справді, дама в сірому, яку б вже слід назвати дамою в рожевому, цього ранку досить недвозначно виказала свою прихильність до мене. Вона підвезла мене на симпозіум своєю машиною, а під час засідання розважала досить інтимною розмовою, супроводжуваною усмішками і відповідними поглядами.
— Коли вже йдеться про дружбу, гадаю, що ваша дружба з Дороті трохи давніша, — мовив я незворушно.
Сеймур відповів не одразу, може, шукав якийсь прихований зміст у моїй банальній фразі. Потім зовсім несподівано проказав:
— Припускаю, що вона сама запропонувала вам її.
Здогад точний. Однак я не звик обговорювати подібні речі з іншими, а ще менше з тими, кого я знаю два дні. Тому полишив свого супутника розмовляти з самим собою:
— У наш час не диво, коли жінка сама пропонує своє тіло. Іноді це робиться заради чистої насолоди, іноді заради насолоди плюс чого іншого, а іноді тільки заради чогось іншого без жодного зв'язку з насолодою.
Сеймур замовк, неначе даючи прикинути, до якого з трьох варіантів віднести мій власний. Й оскільки мовчанка затяглася, він промимрив:
— Даруйте. Дороті справді має рацію: мені не щастить у лицемірстві світського виховання.
За півгодини ми вже сиділи в одному із закладів на Строгет, розкішній торговій вулиці, закритій для машин. Кельнер приніс нам дві склянки, у яких було мало віскі й багато льоду. Ми умочили губи в питво й задивилися на навколишній краєвид. У цей передобідній час вулиця повнилася строкатим космополітичним натовпом: босі хлопці у кудлатих кожухах, дівчата, що забули, напевно, повдягати спіднички, й інші, що не встигли зняти піжами, хід голих стегон і напівголих задніх частин, суконь до землі й до талії, наквацьованих чи просто немитих облич, жіночих блузок, схожих на рибальські сіті, чоловічих штанів з мішковини, підперезаних очкурами, не кажучи вже про буйство барв з явним тяжінням до найкрикливіших.
— Шизофренія на повний хід, — ліниво зауважив Сеймур, тягнучись до своєї склянки. — Щедрий матеріал для соціолога.
— І не дуже цікавий, — додаю я. — Все це не важко пояснити.
— Знаю я ті ваші пояснення. Як і наші. Люди споконвіку приписують світові закономірності, вигадані їхнім убогим розумом. Огюст Конт винайшов три стадії у розвиткові суспільства. Ви їх збільшили до п'яти — от і вся різниця.
— Мені здається, справа не в кількості. Конт виводить свої стадії з людської свідомості, а ми виводимо їх з об'єктивного розвитку матеріальної дійсності, — заперечив я, пускаючи в хід ерудицію, накопичену під час подорожі у спальному вагоні.
— Правильно. Ви замінили одну функцію іншою. Це заслуга, яку я не насмілююсь одбирати у вас.