— Якщо для вас об'єктивний розвиток фікція…
— Об'єктивний розвиток? Але дозвольте, де гарантія, що ви його розгледіли? Людина вже у своїй біології запрограмована як безсила й обмежена істота.
По цих словах Сеймур узяв зі столу пачку «Кента» і показав мені, наче згадана людська нікчемність містилася десь поміж сигарет.
— І все-таки ця безсила істота робить все нові й нові відкриття, які допомагають їй долати своє безсилля.
— Я зовсім не заперечую цю елементарну істину, — кивнув мій співрозмовник, діставши сигарету й увіткнувши її у правий кутик рота. — Але роблячи жалюгідні відкриття, людина неспроможна передбачити їхні наслідки. Тому ці відкриття ні на йоту не применшують її слабості й замість зробити з неї володаря всесвіту, як ви полюбляєте твердити, кидають її у нове рабство. Ось погляньте.
Елегантною срібною запальничкою він показав на площу, що відкривалася в глибині вулиці, настільки забиту машинами, що вони ледве повзли.
— Люди вигадали автомобіль, щоб швидше пересуватись, але кількість автомобілів збільшується у такій пекельній прогресії, що скоро унеможливить будь-який рух. Людина перетворилася на бранця машин, створених нібито, щоб позбавити її труднощів…
Сеймур клацнув запальничкою, затягнувся й провадив далі, разом з словами виштовхуючи з рота хмарки тютюнового диму:
— Атомна бомба малювалася її творцям як засіб перемоги не тільки над противником, але і над страхом перед будь-яким противником. Але тільки з винаходом атомної бомби почалася ера найбільшого страху, який тільки знало людство. Страху для всіх, включаючи й творців бомби.
— Це тільки доводить просту істину, що технічний розвиток далеко випередив розвиток суспільного ладу. За досконалішого суспільства…
— Ілюзії! — перебив мене Сеймур. — Все це доводить безсилля усього суспільства і взагалі будь-якого суспільства, озброєного функціями тих чи інших хибних закономірностей.
— А які ж, на вашу думку, справжні? — запитав я, охоче надаючи слово співрозмовнику.
— Їх немає, — відказав Сеймур, розвівши руками. — А якщо й існують, вони незбагненні для нас, для нашого убогого розуму, який оцінює явища в обмежених можливостях трьох вимірів. Але з усім своїм неуцтвом ми могли б чесно визнати, що цей Всесвіт — невимірно велетенське пульсування, бурхливе дихання якоїсь матеріальної чи якої хочете субстанції, рух, закономірний чи хаотичний, в якого кожне вдихання є початком, народженням, творенням, а кожне видихання — поривом смерті, космічними катастрофами, винищенням. Вариво паростків і гниття, наполегливого прагнення до зростання і безжального винищення ростучого. І в тому гігантському процесі, уявіть собі, земна людина-мурашка намагається встановити якийсь свій лад, підкорити своїй блошиній волі поведінку вола…
— Нищівне порівняння… — пробурчав я.
— Анітрохи. Ви знаєте не згірш, що відмінність між нікчемністю людини і величчю Всесвіту взагалі не піддається образному порівнянню.
— Не розумію тоді, навіщо ви присвятили себе такій непотрібній науці, як соціологія.
— Бо це було ухвалено ще до мого прозріння. І тому, що соціологія така ж непотрібна наука, як і всі інші. А в такому випадку чи має значення, на якій точно спеціальності зупинишся, аби брехати людям і собі, ніби робиш щось корисне?
— Що ж до користі, не бачу тут ніякого обману: соціологія допомагає вам добувати собі хліб, — насмілився зауважити я.
— Найабсурдніше те, що мені нема потреби добувати собі хліб, як ви висловилися. Я той, кого прийнято називати «заможна людина», Майкле.
Він вимовив останню фразу з такою ніяковістю, неначе відкривав мені якусь непристойну таємницю. Тоді прозаїчно запропонував:
— Ще віскі, га?
— Як хочете.
Сеймур зробив недбалий, достатньо зрозумілий знак кельнеру, що стояв перед входом у заклад, і невдовзі перед нами знову стояли дві склянки, добре набиті кубиками льоду.
— Власне, я став соціологом тоді, коли ще перебував у полоні своїх забобонів, хоча вже бачив усю їхню сміховинність. Здоровий глузд підказував мені, що я можу наплювати на все, однак забобони нагадували: «А що скажуть інші?» Звичайно, я вже тоді подумки плював на інших, на всіх отих «інших», що звуться суспільством, і все ж мені не хотілося вважатися багатим неробою, як оті пустопорожні суб'єкти, що розтринькують чверть свого життя по літаках і аеропортах, перелітаючи з курорту на курорт і з казино до казино. І не тому, що я не неврастенік, як вони, але моя неврастенія прагнула дій, оцінюваних як суспільно корисна діяльність. Сподіваюсь, ви розумієте мене?