— Думаю, що так, — кивнув я, потягнувшися до своєї склянки. — Якщо це взагалі щось значить для вас.
— Природно, значить
— «Природно»? Наскільки я зрозумів, для вас усе на цьому світі нічого не значить.
— О, не сприймайте моїх слів буквально. І не плутайте теоретичні концепції з практичними вчинками. Ви, як висловилась моя секретарка, мій противник, звичайно, в теоретичному аспекті. А людина завжди цінує думку свого противника… іноді навіть більше, ніж думку друга. Чи не так?
— Не знаю, — відказую, одставивши склянку після того, як добре остудив об неї руки. — Гадаю, якби противник мав про мене надто прихильну думку, це навряд чи мене втішило.
— Йдеться не про приязну думку, а про повагу, — уточнив Сеймур. — Я можу поважати свого противника, не маючи про нього приязної думки…
— Мені важко вловити нюанс… — докинув я нахабно, бо нюанс аж надто очевидний.
— Я можу поважати вас, що не перешкоджає мені відкидати ваші ідеї, — терпляче пояснив співрозмовник. Й оскільки я промовчав, він провадив далі: — Ви навіть не можете зрозуміти, що безладдя за своєю природністю менш небезпечне, ніж ваші ілюзії про лад і справедливість. Небезпечні ілюзії. Усі війни й усі страшні кровопролиття велися за такі ілюзії. Людство завжди винищувалось в ім'я життя, кращого життя, ідеалів життя. Взагалі лихо людства в тому, що про нього завжди дбала купка самозваних благодійників вашого штибу. Коли б кожен дбав сам про себе, а не намагався рятувати інших, цей абсурдний світ був би дещо спокійніший.
— Якщо послухати вас, то справи ведуться найкраще тоді, коли ніхто нічого не робить.
— Так, коли мати на увазі саме ці справи. Перестаньте вчити людей як їм жити. Перестаньте допомогати їм налагоджувати життя, не спитавши, чи потребують вони вашої допомоги.
— Я нікого не збираюся вчити, — нагадав я йому.
— Як не про вас особисто, а про ваших мислителів. А що ж до мене чи до вас, правило можна застосувати у зворотному вигляді: не дозволяймо втручатися в наше життя й нав'язувати нам життєві засади, при складанні яких ніхто не питав нашої думки.
— Ваша обробка почалася дещо несподівано й досить енергійно, — зауважив я, приховуючи усмішку.
— Саме це й мусить переконати вас, що про обробку і не йдеться. Я, як ви вже зрозуміли, майже легендарний у своїй нетактовності, — ледь посміхнувся й Сеймур.
— «Нетактовності» чи «щирості»?
— Ці два поняття цілком рівнозначні в тому доброму суспільстві, до якого я маю нещастя належати.
— Ви, здається, вважаєте нещастям, що взагалі належите до людського суспільства. Ви з мукою несете хрест життя.
— Скажіть — «з нудьгою». Це буде точніше, — відповів Сеймур, виплюнувши недопалок.
Він огледівся, допив воду, що утворилася в склянці з розталого льоду, й глянув на мене примруженими очима:
— І все-таки ця нудьга ніщо у порівнянні з тією, Великою нудьгою.
— Точніше? — запитав я, також допивши з своєї склянки.
— Та отією, яка починається після похорону.
— У нас досить часу розмірковувати над цією проблемою, перш ніж нас поховають.
Сеймур знову озирнувся й проказав майже пошепки:
— Здається, за вами стежать… Якщо, звичайно, не стежать за мною.
Те, що за мною стежать, я знаю й без Сеймура. Ще коли ми пили першу порцію віскі, я помітив чоловіка, який стовбичив за традиційні п'ятдесят метрів між кіоском з порнографічними виданнями і входом у кінотеатр.
— Навіщо за мною стежити? — запитав я здивовано.
— Просто так: звичайна шпигуноманія, — знизав плечима мій співрозмовник. Потім, ще більше примруживши сірі очі, додав: — Може, бояться, що ми укладемо з вами таємну угоду, га?
І вперше розсміявся уголос дещо хрипким сміхом, як сміється незвична до цього людина.
________Побоювання, що сіроокий мізантроп запросить мене на обід, не виправдалося. Кажучи «побоювання», я, може, дещо перебільшую, але в даний момент мені не хотілося б ні відмовлятися від запросин Сеймура, ні пропустити зустріч з дамою. Дамою у рожевому.
— Куди вас підвезти? — запитав мій супутник, коли ми вже сиділи в «Плімуті».
— До готелю «Англетер», якщо це вам не важко.
— О, і ви в «Англетері»! — півголосно промовив Сеймур. — Чудово. Тільки показуйте дорогу.
Подорож минула в мовчанні, коли не рахувати моїх команд «праворуч» чи «ліворуч». Чоловік за кермом поринув у свої думки чи в ритм руху. Підозрюю, що він не дуже балакучий, хоча зі мною говорить без упину.
Коли ми вже під'їхали до готелю, Сеймур зауважив: