Вона урвала мову, бо кельнер приніс каву й дві чарочки коньяку, дві зовсім маленькі чарочки, тільки для присмаку.
— Кажуть, що гаряча кава старить… — зауважила дама в рожевому, глянувши на паруючу чашку.
— Усе гарне потроху вкорочує віку. Але ця проблема, сподіваюсь, ще не зачіпає вас.
— Не сподівайтесь. Зачіпає, і то дуже, — відповіла вона задумано. Потім раптово простягла свою гарну білу руку до порцелянової чашки: — Тим гірше! Каву п'ють або гарячу, або взагалі не п'ють.
Дороті відпила кілька маленьких ковтків — тонізуючий вплив кави повернув її до перерваної теми:
— Сеймур може грати роль «гран сеньйора» й відмовлятися від крихт, бо має все. Одначе хто дав йому право судити інших? Як бачите, Майкле, я нічого не приховую і відверта з вами, і взагалі відвертість — моя ахіллесова п'ята, але я не люблю, коли інші порпаються в моїй біографії, щоб перебільшити чи випнути якісь риси. Хіба я прискіпуюсь до Вільяма і його мужньої секретарки?
— Він просто ревнує вас, — докинув я знову.
— Не вірю. Він уже давно перестав мене ревнувати.
— Давно?
— Авжеж. Власне, Сеймур і є той студент-базіка… моє перше кохання…
________Ідея поїхати в порт належала Дороті, оскільки такі ідеї завжди йшли від неї. Це сталося наприкінці вечірнього засідання, коли я зовсім непомітно знову опинився в компанії. Хіггінс і Беррі майже одностайно заявили, що порт — особливо за такого жахливого вітру — їх не приваблює. Сеймур своїм звичаєм тільки байдуже стенув плечима, а Грейс, як завжди, промовчала.
І все ж за півгодини ми вже роздивлялися порт чи те, що ми мали за порт, бо в цьому місті усе — порт, і не раз, звертаючи з однієї вулиці на іншу, бачиш перед собою не трамвай, а пароплав. Погода не така вже й кепська — щось середнє між сонцем і мрякою. Крізь сірі дощові хмари часом проблискували промені, й тоді краєвид набував чогось від двозначної гримаси людини, яка супиться, приховуючи усмішку.
Подивившись кілька хвилин, як розвантажують одне судно і навантажують інше, Дороті осяяла нова ідея: покататися на моторці. Сеймур, вірний звичці не заводитися через дрібниці, не суперечив. Грейс не висловилася з цього приводу, я — також.
Моторки тулились одна до одної, наче сардини в маленькій протоці і, судячи з безлюдного причалу, ми були єдині любителі прогулянок. Очолювані Дороті, ми рушили до елегантного човна, оздобленого червоним полірованим деревом, який своїм кермом і сидіннями нагадував розкішний «Плімут» Сеймура.
— Не давайте великої швидкості, — попередив власник, побачивши, що за стерно сідає жінка, точніше, дама в рожевому. — Мотор потужний і при такій хвилі…
— Не хвилюйтеся, ми не пошкодимо ваш скарб, — заспокоїла його Дороті.
— Мій човен застрахований, — відказав чоловік і з гідністю сплюнув у воду. — Про вас ідеться…
— І дама застрахована, — озвався Сеймур. — Ви ж застраховані, Дороті?
— Від чого застрахована? — повернула голову Дороті.
— Від фатальних помилок, звісно.
— Як на мене, останнім часом ви забагато жартуєте, Вільяме, — промимрила дама в рожевому.
Вона ввімкнула мотор, дала газ і плавно рушила, вміло вислизнувши з шеренги «сардин» і спрямувавши човен до виходу з порту. Початковий гуркіт двигуна перейшов у глухе й мірне гудіння. Дороті знову натиснула на газ, і наш човен, набираючи швидкість, помчав повз величезні чорні тулуби вантажних пароплавів.
Ми троє всілися на широкому м'якому сидінні за дамою в рожевому. Грейс, сидячи між мною і Сеймуром, прибрала такої службово-закам'янілої пози, мовби перебувала не на прогулянці, а в залі симпозіуму. За кількасот метрів попереду в проході між двома хвилерізами темніла розбурхана маса відкритого моря. Ми відчули хвилювання моря тільки тоді, як наше морське таксі, проминувши хвилерізи, підняло ніс догори, наче ладнаючись злетіти в повітря, а потім провалилося в безодню. Струс був такий несподіваний, що навіть Грейс вивів із заціпеніння, втім, без будь-яких проявів занепокоєння.
Дороті тримала човен перпендикулярно хвилям, що применшувало ризик перекинутися. Зате вона дедалі сильніше тиснула на газ, і човен дедалі стрімкіше перелітав з хвилі на хвилю, а оскільки хвилі йшли не так густо, як ми того хотіли б, наше таксі нерідко заривалося носом у піняву безодню й усе тремтіло від драматичного роздвоєння: перетворитися на літак чи на підводний човен.