Ніс човна, де ми влаштувалися, вкривав прозорий ковпак, без якого ми давно вимокли б до рубця. Мотор натужно ревів, а коли човен злітав на пінистий гребінь, гвинт зловісно обертався в повітрі. Зльоти й падіння частішали й стрімкішали, небо й море грали з нами в гойданку, а важкі хвилі з протяжним шипінням заливали пластмасову шкаралупу, і ми почувалися ніби в пляшці, кинутій в море.
— Дороті трохи захоплюється, — наважилася крикнути Грейс, однак голос її ледве пробився крізь завивання вітру й гуркіт хвиль.
— Вона обожнює пустощі, особливо безплатні, — спокійно відказав Сеймур.
Оце й уся розмова за всю подорож. Дві репліки, що їх Дороті не чула, але, здавалося, вгадала, бо гранично збільшила швидкість, неначе для того, щоб вивести з байдужості ці дві холоднокровні істоти й примусити їх крикнути «годі!».
Човен летів і заривався у страхітливі борозни чорної води й білої піни, корпус загрозливо тремтів, і гвинт несамовито бився в повітрі, вода заливала пластмасовий ковпак, хвилі поглинали нас у свої зяючі запінені вуста, і нас щомиті поймало відчуття, що вже йдемо на дно, але ніхто не сказав «годі!».
________Машина Сеймура, якою ми приїхали в порт, стояла за якимось складом. Сеймур відчинив дверцята і, побачивши, що я збираюсь сісти поряд з ним, заперечив:
— Сідайте позаду, Майкле. Ви ж знаєте, що місце біля водія називається «місцем мерця». Давайте віддамо його нашій любій Дороті.
Дороті, розпашіла й збуджена морською прогулянкою, без заперечень сіла попереду. Сеймур рушив, об'їхав склад, і ми опинилися в вузькому й довгому проїзді між складами і причалом. Водій так різко натиснув на газ і відпустив зчеплення, що «Плімут» аж підскочив і рвонув на третій швидкості розбитим асфальтом, переділеним переїздами вузькоколійок, виїздами із складів і арками бетонних мостів. Місцями шлях загрозливо звужувався або несподівано повертав, тут і там перед нами виникали велетенські вантажні машини, та все це не перешкоджало водієві збільшувати швидкість. Він впритул розминався з транспортними монстрами, наосліп брав повороти, неначе граючись із смертю, і долав їх так відчайдушно, що машина будь-якої миті могла вилетіти з дороги й врізатися у навколишнє залізяччя.
Нарешті ми опинилися на ширшій приміській вулиці, і Сеймур розвинув граничну швидкість. Авто летіло із швидкістю сто шістдесят кілометрів вздовж житлових будинків і пустирів, чудом не стикаючись із вантажними машинами, які виповзали з бічних проїздів, збило стовпець із червоною лампою перед ремонтованою ділянкою шосе й мало не перекинулось, ускочивши у вибоїну.
Водій мчав нас так само божевільно, аж поки ми не в'їхали в Ньюхаун, після чого півгодини безцільно й карколомно мотав нас по приміських кварталах, щоб піддати випробуванню усіма можливими видами ризику.
— Ви таки добряче зблідли, люба, — звернувся Сеймур до Дорогі, несподівано зупинивши «Плімут» біля тротуару. — Сподіваюсь, це просто від чистого морського повітря…
— Не думайте, що я більший боягуз, ніж ви, Вільяме, — якось утомлено відповіла дама в рожевому. — Мене лякає тільки спотворення.
— Але я хотів уберегти вас саме від цього страху, — люб'язно всміхнувся Сеймур. — На швидкості, з якою я вів машину, у вас не було жодного шансу вціліти в разі чого.
І тут сталося майже неймовірне. Грейс промовила:
— Якщо ви обоє такі сміливі, гадаю, можна б зазирнути в одну з цих забігайлівок, — запропонувала секретарка, маючи на увазі, очевидно, портові моряцькі бари. — Кажуть, у них більше б'ють, ніж п'ють.
— Вигадки, — зневажливо пробурмотів Сеймур і, звертаючись до мене, запитав: — То що, Майкле? Віскі, гадаю, скрізь однакове. Та й сьогодні нам судилося, видно, повністю віддатися жіночим примхам.
Нижні поверхи й підвали довгого ряду старих будівель уздовж каналу до Ньюхауна займали бари, коли не рахувати кількох закладів, де за скромну винагороду виколють на руці, спині чи грудях китайського дракона, морську сирену або голу жінку. Всі ці забігайлівки різнилися лише кольором неонових вивісок, а тому ми увійшли навмання в найближчу.
Може, бар працював за якимось своїм розкладом, а може, йому просто велося кепсько, бо напівтемне приміщення було майже порожнє. Три повії з брезклими обличчями нудилися на високих тумбах коло шинкваса, а четверо моряків розташувалися в кутку за столом, заставленим пивними пляшками. Обстановка збентежувала, але ми вже увійшли і попрямували в протилежний куток.
Господар, який грав роль старого морського вовка, судячи з його тільняшки, швидко прийшов мені на поміч гостинним запитанням: «Що бажаєте?» Грейс і Дороті нерішуче перезирнулися, бо жінки ніколи точно не знають, чого вони бажають, але Сеймур скоротив процедуру, проказавши: