— Для чого мені їхати? Заради іншої гри?
— О, коли йдеться про кохання, можете мені повірити, що я грала у нього крупно. Кожен коли-небудь грає у кохання крупно, поки не збанкрутує чи зрозуміє, що, граючи крупно, завжди втрачаєш. І тут усе гарне — нетривке, а потім йде смуга невдач… і за ним маленьке запаморочення перед наступними невдачами…
— Отже, сальдо…
— Сальдо — втома, — перебила мене жінка. Втупилася в простір, немов перевіряючи подумки оте сальдо. — Знаєте… — несподівано заговорила вона. — їхала я колись до Ніцци. На мене чекала одна з одвічно галасливих, веселих й істеричних компаній. Казино, алкогольні ночі й дрібненька любов… А коли доїхала до Канн і побачила тихий бульвар, пальми, море, спокій зимового безлюддя, — завернула машину до готелю «Марганець» й кинула якір там. Ніхто не підозрює, де ти, у валізі два Детективні романи, ранкові й вечірні прогулянки по набережній, спокійні обіди, тиша… Чудово… Та вже на третій день не витримала й подалася до Ніцци.
— Значить, було не так вже й чудово.
— Було б, коли б поряд мала такого, як ви…
Вона знову подивилася на мене й по-новому сформулювала своє запрошення:
— А все-таки, що заважає нам спробувати?
— Багато дечого.
— Наприклад?
— Хоча б відмінності у наших характерах. Я не веселун, Дороті.
— Атож, знаю: ваша найбільша пристрасть — мовчати як пень. І подумки кепкувати з мене. Будь я дурнішою, я, певно, шукала б приятеля, який би мене пестив і розважав. Нехай би загулював і затанцьовував мене. Тільки отакий веселун уже на третій день зник би розважатися деінде. А базіка після певного спілкування або перестає базікати, або набридає повторенням. Така гидка вдача, як ваша, не загрожує стати гидкішою, бо це навряд чи можливо. Від вас не доводиться чекати несподіванок, Майкле.
— Маєте рацію, — кажу. — Мені таки не щастить у сюрпризах. Однак я не знаю усіх ваших здібностей…
— Від мене ви можете сподіватися тільки приємних сюрпризів, їдьмо зі мною, і я покажу вам такі місця, які вам і не снилися…
— Я взагалі рідко бачу сни. Коли ж і бачу, то не якісь місця, а переважно чорних котів.
І вухом не повівши на останнє моє зізнання, вона вела далі:
— Я казала, що вже не багатійка, але, крім платні, маю ще й необхідну ренту, щоб ми не відчували себе у скруті.
— Чи є більша скрута, ніж перебувати на утриманні жінки?
— Якщо хочете, можете й самі себе утримувати, — докинула Дороті, простягнувши руку, щоб загасити недопалок.
Жест був досить неквапний, щоб я докладно розгледів вже відомий мені бюст у різко нахиленому положенні. Нарешті акт вогнеборства закінчився, але замість повернути себе й бюст назад у крісло, дама зробила мені знак присунутися, по-дружньому обняла мене й прошепотіла на вухо:
— Сеймур цікавиться вами…
Я знизав плечима й хотів одсунутися, але вона приклала палець до вуст і продовжувала так само пошепки:
— Коли б не цікавився, він би й не глянув у ваш бік. А коли Вільям чимось зацікавиться, він готовий розплачуватися більшим, ніж платонічною люб'язністю.
— Не уявляю, чим може цікавитися така людина, як Сеймур, — відповів я неголосно.
— Не важко здогадатися, коли зважити на його зв'язки з однією з тих установ, які займаються інформацією, чи безпекою, чи як там. Безпека… Боже!.. Ми сидимо на вулкані й патякаємо про безпеку.
— То вас непокоїть вулкан?
Дороті знову подала знак говорити тихше, а тоді відповіла пошепки:
— Мене? Анітрохи. Цей божевільний час найкраща умова, щоб не привертати увагу своїм власним божевіллям.
По короткій паузі вона повернулася до своєї теми:
— Можете без вагань розколоти його на сто чи двісті тисяч. На безпеці грошей не заощаджують. Витягніть з нього якнайбільше доларів, а я навчу витрачати їх.
— Боюсь, я не маю необхідного товару на такі гроші.
— Коли б ви не мали товару, Вільям не упадав би коло вас. Він не з тих, хто куняє над порожніми яслами.
— Усе ж я краще за Сеймура знаю, що маю у власній голові, — відказую терпляче. — Якщо ваш приятель саме той, кого з себе вдає, то йому потрібна інформація. А в мене немає інформації й на два долари…
— То вигадайте її! — прошепотіла Дороті, не замислюючись. — Коли товаром стають казки, тоді такий брехунець, як ви, — справжній Рокфеллер.
І, щоб дати мені подумати, вона сказала вже вголос:
— Замовте каву й щось безалкогольне, на свій смак… І почекайте мене, будь ласка. Я хочу прийняти душ.