Щоб зігрітися, дев'яносто двома сходинками збігаю на вулицю. Квітневий ранок сонячний і вітряний, але для того, аби пересвідчитись, що він сонячний, треба задерти голову, бо прірва вулиці, як завжди, тоне в густих сутінках. Але дивно подумати, що ці сутінки тут ще від часів Другої імперії.
Вулиця порожня. Тільки мої кроки самотньо відлунюють по тротуару. Дістаюся рогу й за ортопедичним магазином збочую. На вітрині виставлено дві штучні ноги й одна рука, густо запорошені пилом. Можливо, для когось ці протези — нездійсненна мрія, а на мене вони справляють гнітюче враження, я чомусь щоразу думаю, що такі суглоби жахливо скриплять. Минаю ще три вулиці, такі ж безлюдні, й опиняюся біля вокзалу Сен-Лазар. Тут уже досить людно. Купую в кіоску «Фігаро», кладу в кишеню. Потім заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу й сідаю за столиком у глибині приміщення.
— Велику чашку крему і два рогалики, — замовляю офіціантові.
Кладу на стіл сигарети й сірники і розгортаю газету. Бої у В'єтнамі і збройні сутички на ізраїльсько-сірійському кордоні. Нічого особливого. Підвищення цін на свинину. Я свинини не їм. Офіціант подає сніданок. Беруся до нього, поклавши на стіл розгорнуту газету.
— Тут вільно?
Це запитує літній чоловік, зовні схожий на урядовця з потертою коричневою валізкою в руці. Я ствердно киваю. Незнайомець сідає, ставить біля себе валізку, виймає сигарети, закурює і кладе пачку на стіл. За якимось збігом, він також палить зелений «Житан».
— Каву! — гукає офіціанту чоловік із валізкою.
Потім помічає мою газету.
— Дозвольте?
Я знову ствердно киваю. Незнайомець бере газету і заглиблюється в читання. Я закінчую снідати, беру зі столу зелену пачку і запалюю сигарету. Пачка не моя, моя ще ціла, але я не формаліст і тому ховаю чужі сигарети собі в кишеню.
Офіціант приносить незнайомцеві каву, і я використовую це, щоб розрахуватися. Моя газета лежить згорнена на столі. Я недбало засовую в кишеню і її. Потім підводжусь, недбало киваю сусідові з валізкою і виходжу.
Сьома година. На роботу ще рано, але я люблю працювати рано, коли ніхто не заважає. Біля вокзалу вирує людський глум. Хто від'їздить, а більшість прибуває з навколишніх селищ. Рушаю по Рю-де-Шатодьйон. Рю-де-Параді звідси недалеко, та й прогулянка перед робочим днем завжди корисна.
О сьомій тридцять дістаюся Центру. Про всяк випадок дзвоню, але ніхто не озивається, і я відчиняю двері й заходжу. Зазираю в усі кімнати. Ані живої душі. Кабінети Кралева і Димова, як завжди, замкнені. Про всяк випадок заглядаю в замкову шпарину. Начебто нікого. Виймаю з кишені ключа, відчиняю кабінет Димова, замикаюся зсередини й ховаю ключа. Сьогодні субота. Зібрана за тиждень різними каналами інформація лежить у столі Димова. Вона підготовлена Кралевим, але тільки Димов уповноважений передавати її кому слід. Щосуботи. І тільки в суботу.
Шухляду замкнено секретним ключем, та в мене є досить удала його копія. Перш за все уважно оглядаю шухляду ззовні, щоб пересвідчитись, чи не зроблено якоїсь позначки. Тоді відмикаю її і, перш ніж вийняти папери, добре запам'ятовую, як їх покладено.
Я вмію швидко читати й запам'ятовувати, тому перегляд документів забирає не більше десяти хвилин. Ховаю аркушики назад, замикаю шухляду і тільки-но збираюсь покинути кімнату, як лунають чиїсь кроки. Спочатку глухо й віддалено. Хтось відчиняє й зачиняє двері. Тоді кроки стають виразніші, вони десь зовсім поруч.
Я вже давно знаю, що коли хтось застукає мене в цій кімнаті, сховатися можна тільки за припорошеною пилом темно-зеленою шторою в кутку біля вікна. Звичайно, сховище ненадійне, але кращого немає. Кроки наближаються. Я причаююсь за оксамитовою шторою. Якщо це Димов, є надія, що він трохи посидить і, нічого не помітивши, кудись вийде. А може, й не Димов.
Кроки затихають біля самих дверей. Хтось легко натискає на клямку. Потім настає тиша, хтось, мабуть, зазирає у шпаринку. Потім кроки віддаляються, клацає замок, і чути рип дверей кабінету Кралева.
Отже, це Кралев. Дивно, чому він передусім перевіряє двері кабінету Димова. Йому нічого шукати в столі шефа, оскільки все, що там є, йому добре відоме. Отже, сумнівається, чи хтось інший, не використав нагоди обстежити кабінет у неробочий час.