Питання було задано заради ораторського ефекту, тому я обмежився ухильною відповіддю:
— На жаль, нас неточно інформували…
— Як? Невже пан Тодоров досі не поінформував вас? — напівздивовано, напівіронічно звів брови головний.
— Справа в тому, що він ще не повернувся… і в нас немає ніяких пояснень його вчинку… — сказав я.
Промимривши ще кілька фраз, аби надати пристойнішого вигляду своєму відступові, я попрощався й знову пірнув у датські будні.
«Не маємо відомостей? — говорив я сам собі, йдучи по Вестерброгаде у зворотному напрямку. — Ось вони, ці відомості: утік з грішми. Поклав їх у портфель і втік. Відтепер завдання можна розв'язати і без електронної машини».
Я вже казав, що знаю Тодорова. Може, тільки забув додати, що ніколи не був надто високої думки про цю людину. Але й ніколи не вбачав у ньому можливого зрадника.
Назустріч їхало таксі, і я ледве не проґавив його, замислившись про Тодорова. Зустріч з ним, однак, відкладемо, а саме на день, коли він зволить повідомити свою адресу. Зараз же в мене зустріч із представником іншої статі, точніше, з дамою у рожевому. Сідаю в таксі і їду в «Англетер».
Дама в рожевому сьогодні в зеленому, як і в день нашого знайомства. Спогади. І, як у той перший день, я дозволив собі докинути замість комплімента:
— Цей зелений колір так заспокоює очі…
— Вам би слід фати в більярд, Майкле, а не залицятися, — відповіла Дорогі
Наша інтимна розмова точиться в холі «Англетера», а хол в цю обідню пору досить людний.
— Чи не хочете посидіти десь у затишнішому місці?
— Браво, нарешті! — схвально кивнула дама. — Якщо ви надумали вже й ресторан, то скажу, що ви просто невпізнанні.
— Він у сусідньому приміщенні.
Дороті розчаровано скривила губи, але за мить обличчя її просвітліло:
— А це ідея; я мало не поїхала, не довідавшись, як готують в «Англетері».
Обід, як завжди у подібних екстра-закладах, тривав близько двох годин, обставлений багаторазовими ритуалами вручення й прибирання меню, кулінарними консультаціями між дамою й метрдотелем та іншими номерами. Та хоча ці операції відволікали увагу Дороті, вони зовсім не перешкоджали їй підтримувати розмову, не знижуючи темпу. Вона, однак, старанно обминала учорашні теми. Зате я не забув запитати неголосно:
— Чи не вважаєте ви, що Сеймур міг довідатися про наші плани?
— Ні. Якщо ви не зробите дурницю й самі не повідомите його.
— Він міг би довідатися й без моєї допомоги. Наскільки мені відомо, і шепіт записується…
— Не ставайте бранцем страху, Майкле, — усміхнулася жінка. — Ми з вами не настільки підозрілі, щоб комусь треба було прислухатися до нашого шепоту. — Вона кинула поглядом довкола, неначе пересвідчуючись, чи Сеймура справді немає поблизу, а тоді додала: — А я думала, що ви забули мою пропозицію…
________Пароплав на Мальме відходив аж о шостій вечора, і Дороті вирішила використати вільний час на останні покупки. Вона, слава богу, не запросила мене допомагати їй у полюванні на русалочок і датські герби. Я повернувся до кімнати, кинув піджак на стілець й обрав свою улюблену робочу позу — горизонтальну.
«Гадаю, ти добре знаєш Тодорова», — говорив генерал, коли відряджав мене. Я справді так гадав. А тепер виявилося, що ми обоє помилялися.
Спочатку я знав тільки Маргариту. Але пізніше коло Маргарити став огинатися Тодоров. Він був приятелем чи то її тітки, чи то її дядька, чи щось таке. І прагнув, звісно, стати другом і Маргарити. Це не дратувало мене, може, тому, що я не сприймав його як можливого суперника. За кілька місяців становище змінилося, одначе тоді я сказав собі, що коли жінка надумає втекти, вона зробить це і з Тодоровим, і без Тодорова.
Вперше я зіткнувся з ним на вулиці. Була весна, робочий день скінчився, й ми з Маргаритою йшли Руським бульваром, бо я забіг за нею в університет. Ми саме проминали скверик біля військового клубу, коли назустріч нам з'явився елегантний чоловік західного типу і з болгарським обличчям. Я звернув на нього увагу, бо він дивився на неї більше ніж пильно. Маргарита не виняткова красуня, і в жодному разі не кінозірка, але чомусь чоловіки на вулицях завжди задивлялися на неї. І це не дратувало мене. Хочу сказати, вже не дратувало, бо я давно до цього звик.
Тільки отой болгарський західняк, що йшов назустріч, не тільки пас її очима, а й усміхався. Я вже хотів щось вдіяти, коли Маргарита усміхнулася теж, і обоє зупинилися, привіталися й почали обмінюватися репліками на зразок: «Як поживає такий-то?» і «Що поробляє така-то?».