Оскільки вони обоє порозумілися, а розмова мене не дуже цікавила, я продовжував повільно іти, щоб Маргарита могла мене наздогнати. Через дві хвилини вона порівнялася зі мною, задихана, і замість подякувати мені за тактовність почала за звичкою вичитувати мені:
— Ти просто не можеш не показати свою невихованість.
— Зовсім ні, — заперечив я. — Річ у тому, що ми з тобою по-різному виховані.
— Саме так!
— Я, наприклад, ідучи з тобою, маю смішну звичку знайомити тебе з тим, хто нас зупинить…
— Я також хотіла вас познайомити, але ти ж утік…
— Коли б я знав, що ти готуєш мені такий сюрприз, неодмінно б дочекався кінця розмови…
— Ти неможливий! — зітхнула Маргарита, що на її мові означало капітуляцію.
А потім, неначе й не було суперечки, заходилася пояснювати мені, які зв'язки в Тодорова з її тіткою, який він милий і яку відповідальну посаду займає у зовнішній торгівлі.
За кілька днів щастя усміхнулося й мені, тобто з'явилася нова нагода познайомитися з тією милою людиною. Цього разу я не мав жодної можливості втратити шанс, оскільки він сам запросив нас у гості.
В дужках кажучи, коли і є щось огидніше для мене, крім писання листів, то це гостювання. Тут, однак, відмова виключалася, бо Маргарита розцінила б її як неприязнь, вважай, ревнощі. Але я справді недостатньо симпатизував цій милій людині. Не знаю, чи існує кохання з першого погляду, але для мене неприязнь з першого погляду — факт, й історія з Тодоровим від самого початку була пов'язана саме з цим почуттям, зовсім безпідставним, бо я взагалі не знав його, а коли трохи й узнав, не міг сказати про нього нічого поганого. Єдина характеристика, яку я міг дати, вичерпувала твердження, що він повна протилежність мені.
Отже, ми пішли в гості, й господар справді прийняв нас дуже гостинно і весь час тримався мило, до того мило, що людям, як я, які не люблять багато цукру в каві, стало б млосно.
— Ви можете витерти взуття отут, — зауважив Тодоров, ввівши нас у передпокій, але це було сказано так доброзичливо, наче він дбав не про чистоту квартири, а про чистоту нашого взуття.
Лише після того нас впустили до вітальні. Вітальня, як й інші приміщення, являла справжню перлину декорування й сучасної техніки. Втішений загостреним інтересом Маргарити до інтер'єра, господар одразу заходився пояснювати й наочно демонструвати якості небесно-синього килима на всю підлогу, надсучасних меблів, телевізора, радіоли, магнітофона, комбінованої бібліотечки-бару з вітриною для сувенірів і т. ін., і т. п.
Це дозволило мені спокійно викурити сигарету, сівши на дивані коло вікна. Зовсім спокійно, хоча захоплені Маргаритині вигуки мусили б якраз дратувати мене.
Невдоволена моєю байдужістю, Маргарита, певно, вирішила таки втягнути мене у зливу захоплень, бо під час огляду бібліотечно-буфетно-вітринного гібриду не втрималася від зауваження:
— Дивись, Емілю, який казковий венеціанський кришталь! А ти, стільки подорожуючи, ніколи нічого не привезеш!
— Ви з міністерства закордонних справ? — зважився запитати Тодоров.
— Ні, — відповів я.
Й, оскільки Маргарита мовчала, він одразу ж збагнув, з якого я міністерства. П'єска «Чарівний замок» продовжувалася, але дія пересунулася до спальні, кухні й навіть ванної кімнати Без мене, звичайно.
Маргарита не настільки легковажна, щоб захлинатися від захвату перед якимось холодильником. А коли вже робила це, то тільки аби утерти мені носа. «Ось дивись, як живуть інші!» — мали значити усі ті вигуки. Бо основною її тезою від певного часу стала та, що ми живемо не так, як слід. Інші живуть, а ми — ні.
На своє виправдання скажу, що навіть у роки юнацької непримиренності я не був принциповим ворогом комфорту, тільки б досягнення його не пов'язувалося з масою інших незручностей. Просто я думав, що нерозумно як відмовлятися від техніки, так і обожнювати її. А Тодоров саме обожнював її і показував свої холодильники й кип'ятильники з такою пихою, наче скарби Лувру.
— Справді, ви чудово все влаштували, — підсумувала Маргарита, коли екскурсія закінчилась й обоє знову повернулися до вітальні.
— Людині, яка не може впорядкувати свою квартиру, важко впорядкувати суспільство, — скромно відказав господар.
— Це ви скажіть Емілеві.
— Вашим фахом, коли я не помиляюсь, є торгівля… — зауважив я, тільки щоб уточнити, в якому саме секторі Тодоров дбає про суспільство.
Але господар, певно, витлумачив моє зауваження інакше, бо ображено промовив: