Отак, з дружніми кпинами, ми дійшли до квартири Сеймура, що містилась у бельетажі імпозантного старовинного будинку, захованого серед високих дерев. Грейс смикнула ручку дзвінка, що звисала з пащі бронзової лев'ячої голови. Оскільки ж з будинку не долинуло жодного звуку, жінка ще два-три рази спробувала вирвати язик у хижака.
— Дивно… Казав, що чекатиме тут… Нічого. У такому разі почекаємо ми.
Секретарка вийняла з сумочки ключ і відімкнула двері.
— Заходьте, прошу.
Кімнати, через які ми проходили, виглядали нежилими. Щільні оксамитові портьєри на вікнах, старовинні меблі, вкриті білими чохлами, величезні тьмяні, люстри над мармуровими камінами. Коли тут взагалі і жив хто-небудь, то, мабуть, давно вже помер.
— Ваш шеф також живе у досить мертвотній обстановці, — дозволив я собі зауважити, йдучи слідом за Грейс, яка запалювала світло й одчиняла двері.
— Це апартаменти одного нашого знайомого, який весь час подорожує, — пояснила секретарка.
Нарешті ми увійшли до більш обжитої кімнати. Штори на вікнах піднято, меблі без чохлів, на маленькому столику пляшки й чарки, а по дивану розкидано газети. Це був кабінет чи бібліотека: уздовж двох стін аж до стелі стояли полиці, а на полицях вишикувалися книжки у старовинних шкіряних оправах.
— Вип'ємо? — запитала Грейс.
— Охоче.
— Тоді наливайте.
Вона нашвидку прибрала газети з дивана, однак сама влаштувалась у кріслі й одразу прибрала своєї непорушної пози і безстороннього зосередженого виразу, неначе зібралась стенографувати. Знічев'я я підійшов до столика й налив трохи віскі у високу й ніби чисту склянку. Хотів запропонувати щось і Грейс, але вирішив утриматися, щоб мене знову не звинуватили у залицянні. Тоді закурив сигарету, узяв склянку й собі всівся у крісло. Мій погляд поминув суворе обличчя секретарки й зупинився на вікні, за яким у світлі сірого надвечір'я темніли високі дерева.
— Розлука з коханою, видно, засмутила вас, — нарешті промовила Грейс.
— «Коханою»? Це феномен, не відомий мені.
— О! — вигукнула жінка підкреслено, але не дуже вражено.
— Знаєте, є люди, які не можуть правильно взяти й однієї ноти. А я з тих, хто ніколи не може звідати кохання.
Отже, ви граєте в любов. Це ще огидніше, — відповіла секретарка рівним байдужим голосом.
— Я не граю. Зі мною грають.
— Не припускала, що ви такий беззахисний.
— Скоріше інертний…
Вона подивилася на мене, немов зважуючи мої слова. Я встав, наблизився до неї й простягнув руку до її плеча.
— Сподіваюсь, ви не вчините нічого такого, що зіпсувало б наші добрі взаємини, — тихо промовила Грейс, явно злякана.
Рука моя, яка застигла непорушно, коли жінка здригнулася, потяглася далі до полиці позад Грейс і взяла книжку.
— Не бійтесь, — відповів я, гортаючи книгу. — Я не дозволю нічого такого, що затьмарило б нашу взаємну неприязнь.
— О, моя зовсім помірна, — відповіла жінка. — І стосується вона не так особисто вас, як вашої статі взагалі. Усі чоловіки огидні й, на жаль, необхідні. Але це робить їх ще огиднішими.
— Лакло: «Небезпечні зв'язки», — прочитав я вголос і глянув на гравюру з пікантним сюжетом.
Секретарка встала й ступила до мене.
— «Небезпечні зв'язки»… — повторив я. — Це щось говорить вам?
— Говорить! — відповіла Грейс.
І несподівано, із характерною рвучкістю рухів, обхопила мене за плечі й грубо припала до моїх губ, неначе демонструючи не любов, а ненависть.
І потім так само раптово відсахнулась, і на її обличчі промайнув наче вираз ніяковості за свій вчинок.
________Королівська бібліотека із уже згадуваною сотнею з гаком мільйонів томів міститься у палаці Крістіансборг. А сам палац — справжній лабіринт дворів, аркад і будівель, де розташовані найрізноманітніші установи.
Серед цього складного ансамблю потемнілих від часу стін і затінених брукованих дворів сад Королівської бібліотеки був приємною й затишною зеленою оазою.
Я відпустив таксі, увійшов у оазу й попростував до центрального корпусу бібліотеки, який швидше нагадував старовинну церкву, ніж науковий заклад. Дивлячись на цю споруду, важко було припустити, що всередині можна знайти літературу новішу, ніж біблія Гутенберга.
Я майже дійшов до дверей святилища, коли почув, як позад мене зупинилася машина і хтось промовив мій власний псевдонім в його англійській формі:
— Майкле!
То, ясна річ, був мій американець з кислим обличчям.
— Вибачте за вчорашнє, — сказав він, вилізаючи з машини, спльовуючи прилиплий до губів недопалок і подаючи руку. — Я зовсім забув про один невідкладний візит і тому запізнився.