Він, очевидно, квапився перемінити тему, бо одразу ж перейшов до проблем бібліотечної справи.
— Каталоги отут, в холі… Гадаю, ви вже орієнтуєтесь.
— Так, — кивнув я. — Я вже був тут.
— Я працюю он там, — вказав Сеймур на ліве крило. — Другий поверх, останній кабінет. Коли закінчите, заходьте, як матимете охоту…
Ми обмінялися люб'язними кивками й розійшлися.
Каталог справді містився у холі святилища, і я навмання відкрив кілька ящичків з написом «Соціологія», щоб зорієнтуватися в обстановці.. Скільки б мільйонів томів не було тут і скільки б відомостей не містилося б в кожному з тих томів, жоден з них, я певен, не містить отого єдиного, яке мені зараз потрібно: адреси Тодорова.
Тому за три хвилини після того, як я увійшов у передні двері, я вже виходив через задні. Опинився в якомусь брукованому дворі, пройшов під високою аркою, перетнув другий поверх — і я вже на вулиці.
— Майдан Ратуші! — зупинив я перше ж таксі.
Віднайти у великому місті людину, яка зробила все, щоб її не знайшли, — ось завдання. Відшукати, не турбуючи довідкові служби і не вдаючись до ризикованих розпитувань, — ось умова для виконання завдання.
При таких розшуках за відправну точку можна брати фах, зв'язки, функції людини в даний момент. Але своїм фахом Тодоров уже не займався, зв'язки віддавна перервані, а його головна функція полягає саме у переховуванні. Отже, лишається єдиний фактор, вартий уваги, — гроші. Навіть віддавши сто тисяч доларів Соколову, Тодоров має ще триста тисяч. А він надто досвідчений і обачний, щоб тримати таку суму в абиякій імпровізованій схованці. Така людина, як він, що звикла мати справу з банками, напевне внесе гроші на рахунок. Погано тільки, що банків і банківських відділень у місті стільки ж, скільки й кафе.
Я відпустив таксі на міській площі й увійшов до ощадної каси. На цю касу я покладав найбільшу надію, бо з ряду причин люди віддають перевагу цій установі перед іншими банками.
— Я хочу внести п'ятсот крон на рахунок пана Тодора, — пояснив я службовцю.
Чиновник підійшов до картотеки, ретельно переглянув картки в одному з ящиків і повернувся:
— Такого клієнта немає.
— Це неможливо!.. — вдавано здивувався я.
Чиновник лише знизав плечима.
Другий банк — з довгого списку, що я його приготував звечора, погортавши телефонний довідник, — містився трохи далі по тій же вулиці.
— Кажете, Тодор? — перепитав чиновник, переглядаючи картки.
— Так, так, Тодор.
— Нема такого.
Сцена повторювалася із незначними відхиленнями ще в шести банках, розташованих у центрі. Властива мені впертість вимагала продовжувати розшук, але годинник показував: годі. Час повертатися й шукати Сеймура. Навіть якщо він давно вже не вірить у мої соціологічні інтереси, я в жодному випадкові не повинен виказати моїх справжніх намірів.
________Ми сидимо на терасі ресторану й смакуємо мартіні. З одного боку море, з другого — паркова зелень, а посередині відкривається уславлена «Русалочка» на відполірованому хвилями камені, замислено задивлена в далечінь. Наслухавшись рекламного галасу навколо цієї скульптури, людина сподівалася б побачити щось величніше. Але бронзова русалка, виявляється, маленька не тільки за віком, а й за розмірами. Зате натовп біля неї величенький. Правду кажучи, іноземець, мабуть, і не помітив би статуетку, коли б не юрма. Дві дюжини туристів різної статі й віку силкувалися увічнити скульптуру своїми фотоапаратами, а більш вимогливі прагли обезсмертити разом з нею і себе, видряпуючись по постаменту й фамільярно обнімаючи бронзові стегна дівчини, що вилискують од подібних маніпуляцій.
— Погляньте на це людство, яке живиться міфами, — зауважив Сеймур на адресу туристів. — Ось вам іще одна соціологічна тема.
— А чому не вам?
— Для мене вона вже вичерпана. Я навіть присвятив їй невелику працю «Міф та інформація»…
— Вибачте моє неуцтво…
— О, ви не зобов'язані читати все, що я надрукував, та й книжка моя не такий уже шедевр, щоб претендувати на особливу увагу. В ній викладено кілька зовсім елементарних істин, і їх можна було б сформулювати на двох сторінках. Та оскільки в наш час усе треба доводити, моя монографія складається не з двох, а з двохсот сторінок.
Сеймур потягнувся до своєї чарки, однак, побачивши, що вона порожня, запропонував:
— Ще мартіні?
Він подав знак кельнеру й знову задивився на туристів навколо бронзової дівчини, а потім перевів погляд на доки, де над сіро-зеленою водою яскраво виділялися червоні плями свіжопофарбованих суриком ремонтованих пароплавів.