— Немає такої матері, яка знічев'я б'є своїх дітей, — заперечив я авторитетно, хоча ніколи не знав ні матері, ні мачухи.
— А чи любитимете ви свою батьківщину, коли вона відмовиться від вас? — наполягав американець.
— Батьківщина не відмовиться від мене, якщо я не відмовлюсь від неї.
— Не викручуйтесь, Майкле. Припустімо, що з тих чи інших причин батьківщина відмовляється від вас. Чи ви любитимете її все-таки?
— Без сумніву. Й усім своїм єством. Речей, що їх можна любити усім єством, не так вже й багато, Вільяме.
— А де батьківщина у такого, скажімо, суб'єкта, в якого мати — болгарка, а батько — американець? — наполягав Сеймур.
— Там, де він сам собі обере. Та, яка йому найдорожча. В усякому випадкові людина не може мати дві батьківщини. В усіх мовах слово батьківщина не має множини, Вільяме.
— Слово «людство» — також! — нагадав мій співрозмовник.
— Авжеж. І що з того?
— О, як на мене, це просто граматична деталь. Та оскільки ви над усе ставите мораль, чи певні ви, що, працюючи на свою батьківщину, ви працюєте й на людство?
Я тільки хотів відповісти, коли біля нас виник кельнер, штовхаючи поперед себе маленький столик.
________Ми пообідали. Кельнер, одержавши гроші, зник.
— Грейс таки загаялась, — зауважив я, допиваючи каву.
— Значить, уже не прийде, — байдуже відповів Сеймур. — Можемо йти.
Ми зійшли з тераси й рушили вздовж прибережної алеї, та не до машини, а в протилежному напрямку. Зайве уточнювати, що напрямок обрав американець, бажаючи, певно, розім'ятися після скромного бенкету. Я особисто волів би сісти в «Плімут», хоча алея в цей ранній пообідній час дуже вабила прохолодою зелених тіней і примхливими петлями серед дерев і садових чагарників.
— Сподіваюсь, чоловіче товариство не засмучує вас… Особливо після того, як напередодні було виключно жіноче… — докинув мій супутник.
— Різноманітність завжди бажана, — відказав я.
— А ви певні, що справді цінуєте різноманітність?
— Ви, здається, уважно мене вивчаєте… — пробурмотів я замість відповіді.
— Можливо, але не дуже уважно. Я вивчаю все, що виникає перед моїми очима. Машинальна звичка, щоб розвіяти нудьгу. На жаль, у вас майже нічого немає для вивчення…
— Страшенно шкодую…
— Я сказав це не для того, щоб образити вас. Навіть вважав, що це прозвучить для вас як комплімент. Найцікавіші для спостережень люди — іншого типу, які є жертвами усіляких пристрастей і дурних амбіцій. Драму завжди породжує патологічний стан, а не здоровий нормальний організм. А ви саме такий організм. Людина без пристрастей, я сказав би навіть, без особистих інтересів.
— Чому? Гарні напої, а почасти й гарні жінки…
— Ні Ви не дуже цінуєте ні те, ні інше. І, як на мене, маєте цілковиту рацію: обидві ці втіхи другого сорту.
— Навіщо бути такими суворими? — спробував я заперечити. — Коли жінка спокуслива…
— Жінки ніколи не бувають спокусливими. Тільки жалюгідними. Завжди жалюгідними. Коли я бачу, що хтось перед моїм носом оголює стегна, ніби відкриваючи спокусливі скарби, мені хочеться зауважити: «Мадам, у вас на панчохах стрілка!»
— Ви знищуєте половину людства.
— Чому половину? Чоловіки не менш жалюгідні. Чоловіки з своїми маніями величності й жінки з їхніми емоціями й щомісячними недугами, не кажучи вже про спільну для обох статей зажерливість… Взагалі увесь цей світ людино-комах…
— Цікаво, а куди ви прилучаєте себе? — запитав я.
— Туди ж, куди й інших. Але коли придивишся і побачиш, до якого світу належиш, це принаймні вивільняє тебе від комізму дурної амбіції.
Сеймур зупинився перед лавкою, недовірливо провів рукою по сидінню, пофарбованому в білий колір, і, переконавшись, що лава чиста, сів на край. Мені не лишалося нічого іншого, як і собі сісти з іншого краю лавки.
— На моє щастя чи нещастя, я прозрів надто рано, Майкле.
Ця фраза наштовхнула мене на думку, що йдеться про короткий вступ до довгого монолога, і я подумки попрощався з відвідинами банків, запланованими на вечір.
— Якось ви сказали мені, що я б'юся надто добре, як для соціолога. Але я народився не соціологом і не багатієм, а вуличним волоцюгою, і як безпритульник мав досить часу для вивчення нашого квітучого суспільства з його задніх дворів… Ким би я міг стати? Ліфтером або — в кращому разі — дрібним гангстером, коли б не втрутився мій дядько й не подбав про сина свого покійного брата. Але мій дядько, занотуйте це, втрутився не з філантропічних чи родинних спонук, а просто, щоб придбати в моїй особі спадкоємця, якому зміг би залишити свої мільйони. Власне, щоб забезпечити собі спадкоємця, він вдався перед тим до іншої операції. Вже у похилому віці він одружився з молодою красунею, сподіваючись, що вона народить йому дитину. Але вона не народила йому дитини, а невдовзі, видуривши в нього доволі грошей, зажадала розлучення й аліментів, озброївшись невідпорним аргументом: імпотентністю партнера. Лише тоді дядько згадав про мене й узяв до себе. Але не думайте, що я почав купатися в медових ріках. Це був страшенно скупий і тиранічний старий, який вираховував кожний гріш на моє утримання і який прагнув за всяку ціну зробити з мене фінансиста, щоб я згодом перейняв керівництво його власним банком.