Сеймур знову змінив позу й закурив сигарету.
— Я справді вам не набрид?
— Чому ви думаєте, що іншим усе набридає так само швидко, як і вам? — запитав я в свою чергу.
— Не знаю, чи бувало з вами таке, коли почуття, дуже вам дороге, раптом похитнулося, і вас охопило руйнівне прагнення знищити його до кінця, вирвати його з себе, закинути його до дідька. І от я написав листівку проти університетського мракобісся й, перш ніж настукати її на машинці, заніс Дейвісу. Він переглянув рукопис, порадив мені дещо виправити, а потім зауважив:
«Боюся, хлопче, щоб ти не накликав на себе біди цими апостольськими діями».
«О, — сказав я недбало, — риск невеликий».
«А хто ще, крім тебе, знає про листівку?»
«Тільки Гаррі і Дік».
«В усякому разі, пильнуйте, коли будете розклеювати їх».
«Ми розклеїмо рано-вранці, коли аудиторії ще порожні», — відказав я так само недбало.
Аудиторії були справді порожні, але мене схопили вже тоді, коли я наклеював другу листівку, і цього разу в мене не було найменшого сумніву в тому, хто нас зрадив. Дейвіс доніс негайно, розраховуючи, що ми з Гаррі і Діком почнемо підозрювати один одного.
— І вас виключили?
— Виключили б, коли б я не виявив трохи здорового глузду. В усякому разі, праця «Структура капіталізму як організованого насильства», що її я почав писати, так і лишилась недовершеною. Взагалі від цього моменту марксистські ідеї відкрили мені своє справжнє значення ідей без паритету.
— Не бачу, що спільного мають марксистські ідеї з підлістю вашого професора.
— Нічого спільного, зрозуміло. Я далекий від думки звинувачувати Маркса й Енгельса у підступності Дейвіса. Просто з моїх очей спала завіса, і я зрозумів, що погляди, навіть коли видаються високо-благородними, й мідяка не варті в руках людських покидьків. Я сказав би навіть, що якраз високоблагородних поглядів слід уникати особливо старанно, зважаючи на їхню здатність захоплювати нас і вводити в оману.
— Ви з винятковою послідовністю рухаєте свою логіку задом наперед.
— Авжеж, знаю, що ви хочете сказати. Тільки дозвольте мені закінчити. Йдеться про мою працю, що лишилася недовершеною й марною, як будь-яка людська праця. Втім, не зовсім. Після затримання й ретельного обшуку в моїй квартирі мене привели до агента ФБР, і він сказав:
«З цього рукопису видно, — йдеться про ту ж мою працю, — що ви досить добре засвоїли доктрину марксизму. Це може виявитися дуже корисним у тому разі, звісно, якщо ваші знання розумно використати. Зрозумійте, друже: хто у 20 років не був комуністом, у того нема серця. Але хто після 20-ти років залишається комуністом, тому бракує розуму. Вам, гадаю, вже більше двадцяти?»
Чоловік пригостив мене кількома випробуваними часом афоризмами, а тоді приступив до вербовки.
Сеймур замовк, немов чекаючи від мене якогось запитання, але в мене не було питань, принаймні зараз.
— В інтересах істини мушу заявити, що я таки опирався вербовці, але робив це тільки для того, щоб набити собі ціну. Зате я виявив твердість до кінця, коли мене-хотіли по службі зв'язати з Дейвісом. Мені дали самостійне завдання, і я почав швидко прогресувати, і не тільки випередив Дейвіса, а навіть, коли не помиляюсь, зумів згодом завдати йому деяких дрібних прикрощів. Я, знаєте, не мстива людина, Майкле. Не тому, що вважаю помсту чимось недостойним, але вона завжди пов'язана із зайвою втомою і тріпанням нервів. Однак заради Дейвіса я дозволив собі виняток. Помстився йому в ім'я розтоптаних юнацьких ілюзій. І мусив пройти час, поки я зрозумів, що, власне, мав би йому дякувати…
Сеймур замовк, цього разу надовго, і я нарешті промовив:
— Ви зненавиділи людей, яких любили, а разом з ними — і все людство.
— Не будемо перебільшувати, — втомлено відказав американець. — Нікого я не зненавидів. А до тих обох справді відчуваю щось подібне до вдячності за моє протвереження.