— Проте вони жорстоко поранили вас.
— То дрібні рани.
— Атож, але з тих, що завжди болять.
— Я не відчуваю болю. Або не завжди відчуваю. Як ото давній ревматизм, який озивається, коли псується погода.
Він подивився на годинник.
— Ходімо?
«Чи йти, чи сидіти, — банки все одно зачинені», — подумав я, підводячись з лавки.
Ми знову попростували алеєю, але зараз вже туди, де біля ресторану стояла машина.
— Усе це не важливо, — знову заговорив Сеймур. — Важливо інше: збагнути, наскільки нікчемний цей світ людино-комах і відчути себе вільним од усіх його смішних законів, норм і приписів. Вільним, Майкле, зовсім вільним, розумієте?
— Невже ви вважаєте себе вільним?
— Так! У межах можливого, звісно.
— Хочете сказати, що ви вже не працюєте ні у ФБР, ні в ЦРУ?
— А, ні! Я нічого не хочу сказати, крім того, що вже сказав! — відповів Сеймур і несподівано розсміявся своїм хрипкуватим сміхом.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Не лежить у мене душа до наукових занять, але виходу нема. Отже, й наступний день почався з маленької операції по легалізуванню. Я знову прийшов у старовинний храм Королівської бібліотеки й навіть узяв для домашнього читання книжку «Міф та інформація» Вільяма Т. Сеймура. Потім вислизнув уже знайомим шляхом й ускочив у перше ж таксі.
Поки ми мчали до центру, я побіжно гортав працю Вільяма Т. Сеймура, переконуючись, що в книжці зібрані відомі вже мені ідеї, тільки викладені у строго науковому стилі, сухість якого нічим не применшує їхнього мізантропічного звучання.
Я відпустив машину на заздалегідь наміченому перехресті й підставив плечі під тягар банківських операцій. Цього ранку вітер сильніший, ніж будь-коли досі, і в ньому вже вчувається холодний подих осені. У даний момент я не мав нічого проти цього природного явища, бо ураган дув мені в спину і тільки допомагав бігти з банку в банк.
Докладно описувати візити в усі солідні установи означало б нагромаджувати найрізноманітніші варіації вже відомих двох фраз. Моєї, яка виказувала прагнення внести дещицю на рахунок пана Тодора, і чиновницької, у якій звучав подив, що шукають якогось неіснуючого Тодора. Неіснуючого — абсолютно правильно. І все-таки…
Єдине, що мене втішало, — перевірка йшла дуже швидко. Я перебрався на таксі в другий, віддаленіший квартал, а тоді — і в третій. Список ще не досліджених закладів дедалі зменшувався, і разом з тим тінь сумніву дедалі згущувалася у моїй свідомості. Може, я йду по слідах давно мертвої людини. А може, людина аж пашить здоров'ям, але пашить дуже далеко від цього вітровійного міста.
Я увійшов у квартальний банк, не знаю вже який за ліком, й опинився у приміщенні, що не відзначалося респектабельністю: замість мармурових плит — гола дерев'яна підлога, почорніла од мастики, а замість бронзових люстр — засиджені мухами глобуси, що мерехтіли в сутінках напівтемного приміщення. Я підійшов до віконця і промовив свою звичну фразу. Чиновник, не підводячись, дістав коробку з картками. Клієнтура цього відділення, видно, така нечисленна, що її спокійно можна розмістити в одній коробці.
Чиновник вийняв нову зелену картонку, підніс її до окулярів і, глянувши на мене поверх них, повідомив:
— Є Тодороф, а не Тодор…
— На Рієсгаде, 22, — так?
— Ні. На Ньоре Зьогаде, 35, — відповів чиновник, знову кинувши погляд на картку.
— Значить, не той. Вибачте, — промимрив я.
І швидко вийшов шукати таксі.
Ньоре Зьогаде була вуличкою-набережною край штучних озер. Машина зупинилася біля названого мною будинку, тобто за десять будинків до потрібного мені. Коли я пішки дійшов до тридцять п'ятого номера, виявилося, що там чекає на мене розчарування у вигляді величезного шестиповерхового будинку. Шість поверхів по три чи чотири квартири на поверсі — іди шукай у цьому лабіринті отого Тодорофа, з «ф» на кінці.
Увійшов у вестибюль і нашвидку оглянув написи на поштових скриньках, щоб пересвідчитись у наперед мені відомому: прізвища «Тодороф» серед них не було. Зате на стіні висіла маленька об'ява про вільну квартиру. Зараз квартира мені ні до чого, але об'ява все-таки виявилася корисною, бо несподівано почувся голос:
— Ви когось шукаєте?
То був портьє, який визирнув із своєї кімнати. Він мав набурмосене обличчя й недовірливі очі, як і кожен серйозний портьє. Та навіть коли б він осміхався мені променистою посмішкою Лоллобріджіди, я навряд чи відповів би йому. Портьє, як відомо, поліцейські агенти, а цей, зокрема, міг служити й якійсь іншій інституції.
— У вас, бачу, є вільна квартира, — пояснив я без найменшого натяку на дружелюбність, бо ці мерзотники стають тим підозріливішими, чим люб'язніше ти розмовляєш з ними.