— Не їде, а летить! Якщо вам потрібна робоча машина, беріть «вольво»!
Ця енергійна репліка поклала край моїм ваганням. Я заліз у нутро автомобільного прабатька, ввімкнув запалювання й, на свій подив, рушив. Зробивши для проби два-три кола на розчищеному місці, зупинився біля бензоколонки, вийшов і слідом за молодшим попрямував до контори, яка містилася у сусідньому приміщенні. Оскільки площа контори не перевищувала двох квадратних метрів, усередину увійшли тільки я і хлопець, а старший лишився на лавочці втішатися останніми променями сонця й датським пивом. Ад'ютант вписав у пошарпаний зошит мої паспортні дані й запитав:
— Строк?
— Тиждень.
— Двісті крон.
Ціна зовсім не надмірна, але я, як і кожен клієнт, що поважає себе, визнав за потрібне зауважити:
— Чи не забагато?
— Багато? За «вольво»? — вигукнув з відтінком подиву й обурення ад'ютант. А потім, знову охоплений пристуцом добродушності, додав згідливо: — Якщо візьмете машину на цілий місяць, загальна ціна буде чотириста.
Жест просто руйнівний для підприємства, але я все-таки вирішив його відхилити. Цілий місяць… Я не знаю, що трапиться зі мною за два дні, а він пропонує мені машину на цілий місяць.
Я завершив ритуал, виклавши необхідну суму й поставивши неминучий підпис. Потім попрощався з обома автомобільними хірургами, всівся у «вольво» й з оглушливим тріском проскочив під тріумфальною аркою з іржавою вивіскою: «АВТОМАШИНИ НАПРОКАТ».
Була вже за чверть перша, а перш ніж повернутися в готель, слід було ще дещо зробити. Я ввімкнув третю швидкість й енергійно натиснув газ. «Вольво» справді рухався досить прудко як на свій вік, і за десять хвилин я вже був у сусідньому передмісті, заклопотаний розшуками малої вулички, про існування якої знав лише з карти.
Коли я нарешті знову опинився в центрі міста, було вже двадцять хвилин на другу. Я звернув ліворуч од Вестерброгаде й залишив «вольво» в одному попередньо обраному гаражі, що містився поряд з бульваром. Не тому, що мені соромно було їздити по центральних вулицях на моєму автомобільному патріарху, але я просто не хотів зловживати втомленим серцем старого.
________Я міг би повернутися до готелю й пішки, тим більше, що вітер знову ходовий, тобто дме просто в спину. Але інтуїція підказувала, що мої американські знайомі можуть шукати мене в готелі, а мені не варто грати у несподівані зникнення. Отже, я знову вдався до таксі.
Мої американські знайомі… їх лишилося двоє. Нема вже галасливої базіканини конгресних кулуарів, коктейлів і строкатого товариства у Тейлорів. Немає Дороті. Немає глухого Хіггінса й пітного Беррі. Світське пожвавлення й сентиментальні епізоди перших днів непомітно відшуміли, щоб поступитися місцем спокою і самоті. Немов якийсь невидимий режисер вводив у моє життя одну за одною дійові особи і так само одну по одній прибирав їх, як тільки вони завалювали свої ролі.
І от з усієї трупи залишилися тільки режисер і я, коли не рахувати Грейс, яка, втім, учора вже не з'явилася на нашу зустріч. Взагалі все стихло і заспокоїлось, однак ця тиша діє на мене зовсім не заспокійливо, бо я відчуваю в ній приховане напруження наступної розв'язки.
Інший сказав би, що досі справи розвивалися цілком природно, і що дивного, коли у великому місті хтось залишається, а хтось від'їздить. Занадто природно, додав би я. Але коли події розвиваються за ясно видимою логікою і ведуть до легко відгадуваної мети, це вже само по собі породжує деякі запитання. Сеймур володіє впевненим почерком і вміє без елементарних помилок розробляти начебто безневинні ходи, проте це не заважає мені бачити їхній прихований смисл. І констатувати, що я втрачаю темп, хоч і не з своєї вини. Ідеально було б уже зараз спакувати валізу, забронювати квиток на літак і навіть летіти у зворотному напрямку. А я все ще не встановив адреси Тодорова і все ще не певен, чи Тодоров взагалі заходив у той шестиповерховий будинок і чи ця адреса не є пасткою для мене.
Таксі зупинилося перед скляними дверима «Кодана». Я вийшов, подав шоферові гроші й пішов до готелю, коли з протилежного тротуару почувся голос Грейс:
— Містере Коєв!
Секретарка стояла біля «Плімута» Сеймура, а за кермом незворушно сидів і сам власник.
— Ви, здається, втекли сьогодні з уроків, однак від нас не втечете, — проказав Сеймур, подаючи мені руку у вікно машини.
— Я й не думав тікати з уроків, — заперечив я і на доказ показав томик «Міф та інформація». — Мабуть, ми просто розминулися.