— Ваша увага не дуже мені неприємна, — зізнався американець, побіжно глянувши на книжку. — Я не суєтний, але все-таки приємно знати, що хоч один читач погортав твою книжку. Гляньте, відколи вона вийшла з друкарні, її, мабуть, ще ніхто не розгортав.
Книжка справді виглядала недоторканою і, боюся, до кінця збереже свою цнотливу зовнішність.
— Ми приготували вам одну несподіванку, — оголосила своїм безбарвним голосом Грейс, що стояла з другого боку машини. — їдемо на пляж.
Несподіванка справді мала місце, тільки дещо інша, і я помітив її в першу ж мить, хоча й не показав, що завважив щось особливе. Секретарка була в дуже короткій і елегантній сукні у сині й білі квіти, вишукана зачіска, туфлі на високих підборах, а найголовніше — з її носа злетів кришталево-пластмасовий метелик окулярів. До цих елементів убрання слід додати й деякі давні, але нововідкриті: синьо-зелені очі, напівоголений бюст і стегна, такі стрункі й гармонійні, що, здавалося, Грейс їх десь позичила.
Сідаю на «місце мерця», яке, через відсутність Дороті, зараз вільне. Грейс влаштовується ззаду.
— Ідея цілком належить Грейс, — уточнив Сеймур, наче вибачаючись.
Він завів мотор і рушив із звичною різкістю, та оскільки, як я вже сказав, у машині не було Дороті, водій зволив дотримуватися розумної швидкості.
— Коли хочете, ми могли б пообідати на пароплавчику, — запропонував по паузі американець. — Кажуть, що там досить добре готують. Та й взагалі невелика прогулянка морем…
— А, ні! Досить з мене морських прогулянок, — заперечила секретарка. — Я хочу на пляж!
— Ви хочете продемонструвати свою статуру, люба! — найлюб'язнішим тоном пояснив Сеймур. І, звертаючись до мене, продовжив: — Моя помічниця почала виявляти якусь зовсім несподівану суєтність, Майкле. Не знаю, чи це запізнілий вплив нашої Дороті, чи ваша робота.
— Ви мені лестите, Вільяме. Наскільки мені відомо, чоловік, якому вдалося б змінити смак жінки, ще не народився.
— Чи не буде надто нахабно, коли я попрошу вас обрати іншу тему для розмови? — озвалася Грейс.
Секретарка, як я вже давно помітив, тримається із Сеймуром зовсім не як з шефом, крім, може, службових обставин, подібних до симпозіуму. І що найбільш дивно, шефа це не дратує.
— Вона ображається… — промовив американець ніби сам до себе. — Ось тобі ще новина.
________Наскільки я розуміюся на медицині, люди спочатку приймають морські ванни, а потім ідуть обідати. Але вже минула друга година, та й мої супутники належать до тих, хто все робить навпаки. Отже, ми спочатку добре пообідали в якомусь маленькому ресторані, а вже тоді подалися на пляж.
Пляж на Бельв'ю нагадував індіанське селище своїми білими наметами, що називалися тут «вігвамами» саме через свою форму. Розлігшися на піску чи на садовій траві, чимало громадян обох статей втішалися суботнім днем, який буває тільки раз на тиждень, і теплим сонцем, яке буває тут ще рідше.
Сеймур найняв три вігвами, і я вліз в один з них, щоб приміряти плавки, які ми купили по дорозі. Вилізши після вдалої примірки назовні, я побачив тільки Грейс, яка лежала на синьому халаті. Не будучи модницею, ця жінка добре знає, що синє їй пасує. Жінки розуміють такі речі й без журналів.
— А де Вільям?
Секретарка кивнула до моря, куди американець встиг зайти вже по плечі. Він якийсь час постояв, обернувшись до нас, але відстань була надто великою, щоб встановити, дивиться він на нас чи просто спостерігає берегову панораму. Потім Сеймур обернувся й спокійними рухами досвідченого плавця поплив.
Мій погляд перемістився від блакитної ширі води до золотистої смуги піску і, точніше, до того сектора, де лежала Грейс. Коли б два дні тому хто-небудь сказав мені, що це струнке й бездоганне тіло належить Грейс, я запропонував би йому піти й утопитися.
Однак помилки нема: граційна красуня, що лежала на синьому халаті, і є мужня секретарка Вільяма Т. Сеймура, автора «Міфу та інформації». Цікаво, чи насмілився б твердити її автор, що й жінка, яка лежить переді мною, теж міф.
Грейс вловила мій погляд, але замість зніяковіти од його відвертості прозаїчно кинула:
— Сідайте, чого стовбичите!
Вона посунулась на халаті, і я виконав розпорядження.
— Учора ви не прийшли на обід. Вас справді запрошували? — запитав я, аби порушити мовчанку.
— Запрошували, але в такий спосіб, що я не прийшла.
Зізнання прозвучало несподівано, може, тільки через те, що збігалося з моїми припущеннями.
— Чи вам мене не вистачало? — поцікавилася Грейс.